Діонісофан почав роздумувати над сказаним разом із Клеаристою, що сиділа поруч: «Чому б то Ламон мав говорити неправду, адже ж візьме за одного аж два козо паси? Як же він, селянин, міг таке вигадати? Не можна повірити, щоб у такого діда й такої літньої жінки міг народитися такий вродливий син! Мабуть, зараз не варто більше розмірковувати про це, а краще оглянути розпізнавальні речі, чи справді вони свідчать про славне та благородне Дафнісове походження».
Міртала пішла й принесла всі речі, збережені в старій торбині. Перший на них поглянув Діонісофан і, уздрівши пурпуровий плащик, золоту брошку та маленький меч з ручкою із слонової кістки, заволав: «О всемогутній Зевсе!» і велів дружині оглянути їх, а вона, тільки кинула оком, крикнула: «О милі Мойри! Чи ж не оці речі ми поклали нашій дитині? Чи ж не послали ми Софросину, щоб віднесла дитя на ці поля? Не інакше було, а саме так! Милий чоловіче, це наше дитя: Дафніс — твій син і це він пас батьківські кози». Коли вона ще говорила, Діонісофан цілував розпізнавальні речі й плакав від надмірної радості.
Астил, довідавшись, що він брат Дафніса, одягнувся у плащ і побіг у сад, бажаючи першим поцілувати його. Дафніс, спостерігши Астила, що біг з багатьма людьми й кликав «Дафнісе!», думав, що він задумав його забрати, тому чимдуж побіг до моря й тут, кинувши сирінгу та торбину, хотів стрибнути в море з високої скелі. І могло б статися нечуване нещастя! Дафніса були б знайшли мертвим, коли б Астил не закричав знову: «Стій, Дафнісе, не бійся! Я — твій брат, а твої хазяї — це твої батьки. Щойно нам Ламон розповів про козу й показав розпізнавальні речі. Обернися та глянь, які раді та веселі вони сюди прийшли. Та поцілуй же мене першого! Присягаю на німф, що кажу правду».
Після присяги Дафніс зупинився, почекав Астила, який уже добігав до нього, і вони поцілувалися. У цю мить прибігли інші: слуги, служниці, сам батько, а за ним мати. Усі його обнімали, цілували, раділи та плакали. Дафніс особливо люб'язно обнімав батька та матір, начебто знав їх давно. Він так горнувся до них, що не хотів їх покидати й на хвилину. Рідна кров скоро викликає довір'я. Він на мить забув про Хлою. Коли всі повернулися додому Дафніс одягнувся у коштовний одяг, присів біля батька й слухав його розповідь.
«Одружився я, мої діти, замолоду», — почав Діонісофан. «Незабаром я думав, що я щасливий батько. Спочатку народився син, а за ним — дочка, а третій — Астил. Я міркую собі: моя родина досить велика, тому четверту дитину, коли народилася, я велів викинути, а ті речі поклав не як розпізнавальні, а як такі, що даються у могилу. Та доля вирішила інакше. Старший син і дочка померли одного дня і від однієї хвороби. Тебе врятувала божественна прозорливість, щоб у нас на старість була підпора. Не пам'ятай мені злого, що я вчинив; це сталося не з моєї волі. І ти, Астиле, не журися, що візьмеш частину замість усього майна, адже ж немає кращого маєтку для розумної людини, як брат. Тож любіть один одного, бо своїм багатством можете змагатися з царями. Я вам залишу великий земельний наділ, багато добрих слуг, золото, срібло і все, що вважається багатством у заможних людей. Проте застерігаю, що оце поле, Ламона з Мартілою та кози, які він пас, — усе віддаю Дафнісу».
Ще батько не закінчив, як Дафніс підскочив і вигукнув: «Добре, тату, що ти мені нагадав про це. Піду й пожену кози до водопою. Десь вони, відчуваючи спрагу, чекають на мою сирінгу, а я тут сиджу». Усі люб'язно усміхнулися з того, що він, ставши хазяїном, ще хоче бути козопасом, і тут же послали слугу, аби заопікувався козами. Самі принесли жертву Зевсу-спасителю і улаштували учту. На цю учту не прийшов Гнафон. Він просидів день і ніч у храмі Діоніса, як людина, яка просить захисту.
Швидко розлетілася чутка, що Діонісофан знайшов сина й що Дафніс із козопаса став хазяїном цих полів. Раненько збіглися люди з усіх сторін: одні, щоб повеселитися разом із Дафнісом, а інші принесли подарунки його батькові; серед них перший прибіг опікун Хлої Дріас.
Дафніс затримав усіх, щоб разом з ними повеселитися. Розпочалася урочиста учта. Приготували досить вина, усілякого печива, птицю, поросят та медівників. Спочатку принесли жертву польовим божествам. Тоді Дафніс зібрав свої пастуші скарби й пожертвував богам: Діонісу — пастушу торбину та кожушок, Пану — сирінгу та флейту, німфам — пастуший посох та горнята-близнята своєї роботи. Його теперішнє житія було набагато приємніше, ніж невідоме багатство, тому з очей його котилися сльози, коли прощався з усім. А перш, ніж повісити у гроті горнята-близнята, він ще раз надоїв у них молока; перед тим як повісити кожушок, ще раз його одягнув, ще раз заграв на сирінзі й уже тоді поклав її Панові. Усі ці речі він поцілував, поговорив із козами та цапами. Усіх кликав по імені. Тоді напився води з джерела, як це, звичайно, робив він разом із Хлоєю, але про кохання не згадував, а чекав нагоди.