Христя (набирає воду). Чи буде ж то Одарка кликати на сватання?
Маруся (теж перехиляється у криницю). А хто її зна? Ні, ти ось що скажи; що буде, як Микита довідається про це сватання?
Христя. А хіба ж він і досі не знає? Та мені здається, що Микита тільки так собі коверзує!..
Маруся. Ой ні, не кажи цього, бо знаю я добре Микиту!.. (Озирнулась навкруги). Чи ти знаєш, що він ще позавчора пішов у Хвестунову до якогось ворса як-бита?
Христя. Ой лишенько… Еге!.. Що ж той ворожбит зробе?
Маруся. Що? Перекине Семена вовкулакою, а тоді й роби, що хочеш… Я вже шепнула про це Одарці, так вона господи як плакала!
Христя. Сердешна! Чула й я, сестричко, що є такі ворожбити… Хай бог боронить!.. Адже он розказують, що позаторік чи пак ще давніш у Хайнівці та один упир за щось-то ремствував на якогось парубка… Ото той парубок посватався, а далі й звінчався… Тільки що, каже, вийшли вони з церкви, аж його молода зараз і перекинулась у зозулю, вилетіла на тополю та й почала кувати; а він перекинувся у собаку та й побіг, гавкаючи, уподовж села, і відтоді й чутки про них нема… Ох, борони, боже! Прощай, сестричко! (Пішла).
Маруся. Ходи здорова! Господи, як то чудно у світі діється, що, кого щиро кохаєш, — одвертається від тебе та ще й кепкує, зневажає; кого ж ненавидиш, дивиться на його не хотіла б — у вічі лізе!.. Ох, Микито, зав'язав ти мені світ, отруїв ти мою душу!.. За те ж тепер і сам караєшся! Нудиш світом за Одаркою, а вона й дивитись не хоче на тебе!.. І чого він до неї липне? Дивно! Чи зрозуміє ж вона його речі, його погляд, його душу?… (Співа).
Ява 2
Іван і Маруся.
Іван (виходить від села). Чи то ти тут, Марусе, співала? Диви! А я йду собі та й думаю: певно, соловей!
Маруся. Тобі б тільки насміхатись… От щастя дівці!..
Іван. Щастя — як трясця, кого нападе, не схоро покине! Якій же то дівці?
Маруся. А вже без ляха не обійдеться, як хтось-то довідається!
Іван. Про кого це ти кажеш?
Маруся. Знаєш про кого!.. Щось буде, а чогось не стане…
Іван. Дурниця! Хіба ти що чула про…
Маруся. Що вже я вухом чула, того у мене з язика не вхопиш!
Іван (зазира їй у вічі). Справді? А ти не знаєш, куди пропав Микита?…
Маруся. А почім я знаю!.. Хіба мені Микита що? Сват він мені, чи брат, чи яка рідня?…
Іван. Та так, ніби свояк з лівої щоки.
Маруся. Ти вже почнеш чорт батька зна що вигадувать та притулять горбатого до стіни! Прощай! (Пішла).
Іван. Ідіть здоровенькі. Ну, та й заздрісна яка дівка! Вже їй, бач, і не по нутру, що Одарка перш її йде заміж. Мабуть, ці підстаркуваті дівчата скрізь однакові, що дівку, котра йде раніш їх заміж, у ложці води втопили б!.. Що ж це Микити ніде не видко? Ще як позавчора бачив я його уранці в шинку, та й досі! Такий понурий був та сердитий, все пив горілку… О, завзятий, бісів парубок! Одначе Маруся, мабуть, щось знає… Треба сьогодні бути насторожі. Стривай, а це що? (Придивляється). Хто ж ото йде? Так і є: Семен з старостами! А хто ж то за старостів? Бач: писар Скубко та старий Кугут! Ану, заховаюсь та послухаю, що вони казатимуть: може, це й мені на старість знадобиться! (Ховається за жолобом).
Ява 3
Семен, писар Скубко і Кугут.
Кугут. Ти ж, Семене, зостанешся надворі, а ми підемо в хату, бо так закон велить; а там вже, якщо той… то й тебе покличемо… Я пак і забув спитать, як ти з дівкою, що вона?… Бо треба знать, з чого розмову почать…
Скубко. Да, обязательно!
Семен. Вона согласна!.. Тільки баба її неначе трохи… Каже, що Одарка ще молода. — «Нехай, — каже, — погуля…»
Скубко. А котрий же їй, примєру, год?
Семен. Вісімнадцятий.
Скубко. Што ж, дівчонка якраз у поре. Уже законний срок перескочила!..
Кугут. Та вже якось воно буде, якось-то господь нам допоможе…
Скубко. Знаєте, як то кажуть: «Що було, то бачили, а що буде, то повидимо». Умієм заговорить зуби, і всьо будеть какурат!
Кугут. Ну, то ходім, пора! Господи благослови!
Старости пішли в хату Одарчину.
Семен. Хай вам господь милосердний помагає! (Сіда на камені). І чого воно на вулиці так тихо: ні гомону, ні співів не чуть. Хоч би що-небудь глас подало. Тихо, всюди тихо! (Задумався). Хоч би Іван на цей раз трапився, він би розважив мою тугу. Правду, мабуть, кажуть, що, перш чим оженитись, треба тричі зажуритись… Якісь сумні думки роєм обсідають голову, і одна другу жене і розбиває, мов хвиля хвилю!.. Одна думка не лізе мені з голови: з якого побиту Одарка позавчора, на вечорницях, як сказав я їй, що пришлю у неділю за рушниками, ніби злякалась і затремтіла, а потім якось чудно спитала: «А чи будемо ж ми щасливі?» Далі щось таке натякнула про Микиту, ніби боїться його… Став я її допитувать: хіба, може, кажу, Микита похвалявся? Вона замовкла й замовкла, неначе води в рот набрала. З того часу я серця свого не заспокою! Раз по раз мені здається, що ось-ось, незабаром, усе, чим я жив, усе, що мене тішило на світі і що керувало моєю тяжкою працею, одіймуть у мене навіки… Мов вихор налетить, зопсує і полама моє щастя…
Іван (тихо). Задумався… Чи не налякати мені його? Може, звеселю…
Семен. Неначе хто балака?
Іван (тихо). Почув! (Почина гарчати як собаки).
Семен (приглядається). Щось неначе лежить?
Іван гавка.
Собака, чи що? Що воно таке?
Іван нявчить по-кошачи.
Іван співа півнем.
Справді, чи не відьма?
Іван (хутко кидається до нього і балака не своїм голосом). Здоров будь, козаче!
Семен. Це ти, Іване?
Іван (своїм голосом). А то ж який біс! А куди це ти налагодився?
Семен (усміхнувся). Хіба ж від тебе виховаєшся? Одначе спасибі, що ти прийшов, а то я трохи не здурів; така мене туга взяла.
Іван. Чорт батька зна, чого журиться? Кажуть же, що кому хвортуна служе, то він ще й хвортуну лає. Дівка його любить, що й душі не чує, а його бере туга! Чудасія, та й годі.
Семен. Та баба Одарчина щось морочить!
Іван. Сказано, стара! Треба ж показать, що в ній вся сила. А може, боїться, щоб чого не нашкодив Микитин батько?
Семен. То-то-бо й є! Щось і Одарка ніби не та стала!
Іван. Говори! Одарка баби не послуха; не так вона тебе любить, щоб послухала бабиних витребеньок, тільки…
Скубко (на порозі). Семйон, гов! А йди сюди!
Іван. Бач, он вже й гукають тебе. А що, тьохнуло серденько? Іди ж, іди! Там вже Одарка виглядає тебе з хусткою.