— Ти правильно зрозумів, — сказав старець, кивнувши на ріку. — Мова кожного народу — це його дух, дарований Господом. І зневаження будь-якої мови — це приниження Творця!
Слухаючи його, я весь час спостерігав, як обома берегами рухалися мешканці цього дивного світу. Вони мирно спілкувалися, дуже ввічливо дискутували, раптово зникали, а натомість з’являлись нові. Кожна група мешканців трималася свого берега. Ті, що йшли лівим боком, жодного разу не глянули і не перегукнулися з тими, хто прошкував правим. Мешканці навіть різнилися між собою. Лівобережні були нижчого зросту, менш виразні, сіруваті та якісь відлюдкуваті. Правобережні кидалися у вічі високим зростом, міцною статурою, набагато яскравішим сяянням, довгим золотистим волоссям, легкістю ходи і приязнішим ставленням одне до одного. І тут я зауважив, що обличчя, які траплялися на лівому березі, вже десь зустрічав, вони були мені знайомі, але я ніяк не міг їх пригадати.
А ось правобережних ніколи не бачив, і вони не будили жодних спогадів чи асоціацій. Дивом відчув, що я цих красивих і осяйних людей час од часу буду зустрічати в майбутньому земному житті. Одне за одним вони раптово з’являтимуться то в натовпі, то на якихось велелюдних святах і дійствах. Це будуть неймовірної краси молоді чоловіки і такі ж юні жінки… Адже часто трапляється, коли ми зустрічаємось віч-на-віч серед дороги, на міському тротуарі. І перед тим як розминутись, миттєво застигаємо, довго придивляємось одне до одного і, не зронивши ні слова, розходимося, болісно намагаючись щось дуже важливе пригадати…
— Тут ми розпрощаємось, — сказав втомлено старець, коли вийшли на широку галявину, біля якої ріка різко повертала вправо і зникала чи то в печері, чи у глибокому тунелі. — Тобі потрібно он туди, — старець показав посохом на північ.
Там, під сяючими куполами, застиглими хвилями блакитніли гори. Одна з них вирізнялася зрізаним верхом, що нагадувало широке плато.
— Це далеко? — запитав я.
— Тут далекого нічого не буває, — знов повчально сказав старець. — Наскільки в тебе швидка думка, настільки скоро там і будеш.
— Я вам дуже вдячний, — вклонився я. — Мені вас, напевне, не вистачатиме. І просто не знаю, як там повестися.
— Я ж тобі казав, що ти — володар божественного сну. І доки він, доки пророцтво у тобі, ніхто зла супроти тебе не вчинить.
Старець зник скоріше за свої слова, а я, подумавши, де маю бути, миттю опинився на вершині гори. Хоча вершиною це важко назвати: краєм гори велетенським колом йшла вузька доріжка, а всередині зяяла до запаморочення глибока яма… Спершу подумалося, що це кратер згаслого вулкана. Але, придивившись пильніше, побачив гігантський амфітеатр, ущент заповнений людьми. На цей раз у мене не виникло відчуття навіяності побаченого — це були реальні люди. Всі молоді і юні: неймовірної краси дівчата й атлетичної статури хлопці. Вони були несхожі між собою ані обличчям, ані кольором шкіри, ані волоссям, ані одягом. Єдине, що всіх єднало, — очі. У кожного вони були ніби виточені з голубого коштовного каменю і вставлені в акуратно розмальовані зіниці. Це були люди з очима сплячих морських риб — жодної іскринки життя, ні краплинки тепла — холодна зосередженість і водночас глибока відчуженість. На дні амфітеатру, розсіваючи навкруги зелені промені, здіймалася ідеальної форми піраміда. Вздовж і поперек неї, чергуючись, весь час пульсували зигзагоподібні, схожі на кардіограму серця лінії.
Збоку від піраміди, тримаючи в руках кришталеву кульку, стояла молоденька дівчина і весь час спостерігала за спалахами імпульсів. Вона разюче відрізнялась від усіх тих, що сиділи в амфітеатрі: і одягом, і рухами, і живим блиском впевнених очей. Але найдивніше — дівчина була до болю мені знайомою і рідною. Тільки-но встиг про це подумати, як вона зникла.
— Так пахне дощ тільки у Розмарії… Він пахне ясмином… І ти пахнеш ясминовим дощем, — пролунав у мені дівочий голос.
Я притьмом озирнувся. Переді мною стояла та сама дівчина, яка щойно зникла із дна амфітеатру.
Переді мною стояла Віоланна.
…У глухому закапелку нашого села, на південному схилі Ловачки, ще на початку XIX століття угорський граф Гержені звів двоповерхову будівлю з численними підвалами в череві гори. І нарік маєток «Розмарія».
Будинок був не такий уже і великий, проте вражав своєю витонченою архітектурою. У маєтку пани перебували, як правило, влітку. Але часто проводили тут і різдвяні свята, а весною збиралися на картоплю і сало, печені на виноградній лозі. Літня резиденція Гержені була відомою і тим, що у 1847 році тут, під нашою Ловачкою, гостював у родині графа угорський поет Шандор Петефі.