— Я вчора у Розмарії видів якихось дітей, — сказав, ніби між іншим, бабі Анні і враз відчув, як лунко затьохкало серце.
— А, неборята, — махнула співчутливо баба. — Вони там ще з осені. Хіба ти не знав?
— Я вперше їх учора увидів, — стенув ніяково плечима, наче почуте не мало для мене ніякого значення.
Баба за звичкою, коли мала повідати щось таємниче, виглянула у вікно, роззирнулась по хаті й пошепки сказала:
— Це якісь далекі родичі графині. Жили у Мукачеві. А минулої осені отець із матір’ю поїхали до рідні у Будапешт. Дітей на кілька днів лишили на нашу графиню. Ну, а там, у Мадярщині, потрапили у страшну аварію. Лишилися сироти самі.
Почуте ще глибше вразило. І тепер дівчина вже ні на хвилину не покидала мене. Вона стала моєю тінню і невидимою супутницею, що невблаганно йшла всюди за мною.
Після ганебного вигнання я не наважувався більше заходити в маєток графині. Однак не міг прожити дня, аби хоч здалеку не побачити дівчину. Тому вилізав на височезне дерево, що росло десь неподалік Розмарії, і цілими днями спостерігав за моєю юною повелителькою. За це блазнювання я ненавидів себе, але вдіяти нічого не міг. Більше того, я часто ловив себе на гадці: коли щось хочу робити, подумки раджуся із дівчиною, а коли завершу справу, чекаю від неї похвали.
З кожним днем я тихо божеволів і божеволів. Від цього ненавидів себе ще лютіше.
Якогось дня я звично уже з самого ранку сидів на старій липі, що росла неподалік Розмарії, і спостерігав за маєтком. Дивно, але хлопець і дівчина ніколи не гаяли намарно часу. Підстригали кущі, пересаджували квіти, підмітали доріжки, згрібали траву, скошену літнім садівником. Цього разу копали клумби. Помалу збиралося на дощ, сонце з самого ранку німо парило крізь рідкуваті хмари. Стояла вогка і липка засуха.
Дівчині, видно, було парко. Вона розігнулась, розв’язала бантики, і стрімка течія золотистого волосся залила її плечі. Я навіть на дереві відчув, як шовково-ніжно зашелестів той водоспад волосся на її витонченій шиї і тихо зітхнув посеред пліч. І дівчина стала для мене ще вродливішою, таємничішою і недосяжнішою.
Від цього мені стало дуже гірко і сумно. Аж тут якоїсь миті вона зупинилась, відклала мотику вбік і сердито-впевнено попрямувала до липи. Я притьмом зіщулився, прилип до стовбура. Проте вона і не намагалась відшуковувати когось на дереві. А просто підійшла, стала під липою і, не підіймаючи голови, сказала:
— Довго будеш там як кажан висіти? Ліпше би зліз і допоміг нам копати.
Я отетерів і боявся навіть дихнути.
— Не ховайся, — спокійно вела далі дівчина. — Я кожного дня бачу, як бігаєш, мов білка, по деревах.
Чіпляючись неслухняними руками, весь ураз спітнілий, я покірно спустився вниз.
— Мене звати Віоланна, — простягнула долоньку.
Я з недовірою глянув на неї.
— Тебе дивує моє ім’я? — весело щебетнула. — Справді, воно рідкісне. Але так звали першу й останню кохану вождя Аттіли — Віоланна.
Я і далі мовчав, із підозрою спостерігаючи за дівчиною, і ніяк не наважувався вимовити своє ім’я.
— Якщо не хочеш себе називати, мені і так відомо, як тебе звати, — з якимось щастям вимовила Віоланна.
Розгублений і наче зловлений навіть не на крадіжці, а на чомусь ганебнішому, зніяковіло кивнув головою.
— А тепер пішли? — показала на клумбу.
Я йшов за дівчиною і раптом уловив запах безмежної свободи її розпущеного волосся. На мене повіяло чимось трепетним, бентежно-запаморочливим, невимовно світлим. Я наче осліп і оглух. Йшов за Віоланною і нічого не бачив, окрім тривожно-пахучого золотого водоспаду на її плечах.
— А це мій брат Янош, — сказала дівчина, коли підійшла до клумби.
Вона тут же взяла брата за руку і підвела до мене.
— Подайте один одному руки.
Ми потисли один одному руки, і всі троє взялись за роботу.
Мабуть, ніколи в житті я не відчув від праці такого щастя і натхнення, як тієї миті, коли трудився поруч із дивовижною дівчиною. Все в ній було не просто красиве, а якесь не по-земному вродливе і невагоме, легке і водночас ніжно-крихке… Навіть сміх Віоланни розсипався і світився кришталевими блискітками. Я крадькома спостерігав, як на чолі від натуги в неї виступали краплини поту, і мені весь час хотілося підійти, зібрати їх у долоню, як діаманти.
Захоплені роботою, ми і не помітили, як над Мукачевом згромадилися хмари і потягли свої черевища на Небесі. Оговталися, коли перші краплі дощу обпекли розпашілі спини. Далі блиснуло і лунко луснув грім. Від Мукачева, наче табун молодих лошаків, мчав навіжено дощ. Віоланна схопила мене за руку і крикнула братові: