— Йди і вчи, а потім, коли трохи часу залишиться, можеш під вечір і заглянути, — спроваджувала мене з маєтку.
Віоланна народилась і виросла в родині, де інтелект та інтелігентність були обов’язковими. Вчилася вона, звичайно, блискуче. Віоланні пророкували велике майбутнє, особливо в математичних науках. Я ж у школі не вчився, а плівся. Проте приклад Віоланни почав і в мене пробуджувати бажання до знань. Однак вони були досить неясними, імпульсивними. Скоріше, я не стільки хапався за книги, як ревнував Віоланну до науки.
Того дня у маєтку мене зустрів її брат і сумно сповістив: Віоланну забрали зі школи з приступом у лікарню й одразу — на операцію.
Я миттю помчав у Мукачево, але до неї мене не пустили. Біля лікарні випадково зустрів нашу родичку, яка там працювала. Вона з болем розповіла, що операція була дуже тяжка, та й досить пізно спохопилися.
На третій день я таки потрапив до Віоланни. Коли ввійшов до палати, вона лежала із заплющеними очима, вся в білих простирадлах, наче невагома пелюстина в білому безгомінні. Навшпиньки підійшов до ліжка, нахилився над обличчям і прошепотів:
— Віоланно…
Вона розплющила очі, усміхнулася, глянула вдячно на мене і тихо мовила:
— Пам’ятаєш, коли ми познайомились, я назвала своє ім’я. І додала — так звали першу й останню любов короля гуннів Аттіли. Але ти ніколи не поцікавився, хто ж була та Віоланна.
— Мені просто було соромно, що справді того не знаю.
— А хочеш — розповім тобі?
— Мені цікаво… але тобі ж важко говорити!
— Для тебе, навпаки, — приємно.
Віоланна знову вдячно глянула на мене. Всього за добу вона разюче змінилась. Із моєї владної повелительки Віоланна стала якоюсь беззахисною, ніжною, аж невагомою. Як одинока конвалія на голому узліссі — здивована, тендітна і вразлива. І від того здавалася ще прекраснішою і недосяжнішою. Спостерігши, якими безмежними очима дивлюся на неї, Віоланна ледь зашарілась, відвела погляд і почала тихо переповідати:
— Коли вождь Аттіла зі своїми ордами зайшов у Карпати, він легко розбив загони місцевих племен. Ось тільки одне поселення ніяк не міг подолати. Багато часу і війська втратив, доки не захопив нарешті укріплення і місцевого князя з його синами. Кривавий і жорстокий Аттіла вже насолоджувався майбутньою стратою ненависних супротивників. Він лежав у шатрі, пив кумис і розніжено споглядав танець оголених наложниць.
Раптом увійшов один із наближених і кинув перед ним молоденьку дівчину: «Мій повелителю, вона підкрадалась до шатра і хотіла тебе вбити». Дівчина тим часом, ніби нічого й не сталося, підвелася із землі, обтрусила пилюку, сміливо глянула Аттілі в очі: «Він бреше!». Всі завмерли від жаху. Навіть сам Аттіла закляк — подібна зухвалість йому ніколи не зустрічалась. Тому, мабуть, цікавість перемогла — дівчина видалась йому кумедною.
— А чому він бреше? — перепитав великий вождь.
— Я скрадалась до твого намету, аби просити помилувати моїх батька і братів, яких ти сьогодні полонив. Я їх дочка і сестра! — мовила, гордо звівши голівку.
І тут Аттіла взяв у руки вогонь, підніс ближче до дівчини, і його вразила небачена досі її краса.
— А чого я їх маю милувати? — здивувався вождь.
— Тому що вони — твої сильні і достойні противники. Якщо зникнуть такі безстрашні воїни, як мої батько і брати, твоє військо зледачіє і виродиться. І сам ти, не зустрічаючи опору, не маючи безстрашних ворогів, втратиш славу і талант непереможного полководця.
Слова горянки глибоко вразили короля непереможних племен. І вперше в житті жорстокий Аттіла виявив неабияке милосердя — відпустив полонених, але дівчину звелів залишити.
Наступного дня її привели на галявину перед шатром, і Аттіла побачив нічну гостю у світлі гірського сонця. Денна краса її у сотні разів перевершила ту, що бачив Аттіла вночі при світлі смолоскипа.
— Як тебе звати? — прошепотів.
— Віоланна, — з гідністю мовила молода горянка.
— Віоланна… Віоланна… Віоланна… — повторював, ніби запам’ятовуючи назавжди, зверхник непереможних орд.
Щось глибоке і вразливе заспівало в імені дівчини. Аттіла ще раз глянув на її гінку поставу, неймовірно вродливе обличчя, і для нього відкрився світ, якого досі не знав, — він почув тиху пісню гірського вітру, ніжне жеботіння води, з великим подивом помітив, що в небі вільно ширяють птахи…
Віоланна стихла, заплющила очі, наче сама вслухалась у мелодію далекого вітру, співочий голос ріки, милувалась польотом птаха у сивому небі.