А потім, не відкриваючи очей, Аттіла продовжив:
— Слухай, дівчино, я ще ніколи в житті не щадив своїх ворогів — навіть, коли за них давали великий викуп, — сказав задумливо. — А ось тобі вчинив ласку. А чи готова ти піти на пожертву?
— А що ти просиш? — запитала Віоланна.
— Будь моєю дружиною. І не просто стань нею… Я хочу, аби ти мене усім серцем полюбила…
Аттіла був сином азійських степів: кривоногий, невеликий зростом, із хижими розкосими очима, широким вилицюватим обличчям, рясно помережаним шрамами. За слов’янськими уявленнями про принадність він виглядав потворним. Віоланна пильно придивилася до Аттіли, а потім глянула на гори, на зруйновані і спалені поселення і рішуче сказала: «Я стану твоєю!».
У хижого завойовника було безліч дружин — красивих і несамовитих у коханні. Проте Аттіла вмирав тільки за білолицею, тендітною і загадковою слов’янкою. А Віоланна, задихаючись ночами у нелюбих обіймах, постійно нашіптувала: «Мій повелителю, веди своє військо з цих гір у долини. Там тебе чекають великі багатства, почесті…».
І так, немов куріпка від свого гнізда, все далі відводила орди від Карпат. Все далі в Дунайські долини аж до Рейну…
Віоланна мала дивовижний оксамитовий голос, насичений соковитими звуками, налитий теплими барвами. І коли розповідала, як Аттіла вів свої племена вглиб Європи, в її голосі чулося, як шовково шелехкотять під копитами азійських коней ситі слов’янські трави, присвистує прирічковий очерет, як злякано із заплав випурхують зграї птахів і сумно-сумно течуть води побитого горем Дунаю. І так само тихо, як води дунайські, неслася далі оповідь Віоланни:
— Які багатства не сипав Аттіла до ніг коханій, вона, принісши себе в жертву, аби врятувати рідню і свою землю, так і не змогла полюбити і впустити у своє серце грізного завойовника. Її думки постійно линули до гір, де залишився її справжній коханий. Він був із сусіднього княжого роду — швидкий, як олень, красивий, як молодий гірський місяць, безстрашний і мужній, як карпатський орел.
Віоланна жила у невіданні — де її княжич, чи залишився хоч живий? І тут сталося диво. Одного дня вона побачила коханого на торжищі — переодягнутий у купця, він ходив між рядами і прицінювався до товару. Вони упізнали одне одного водномить. Віоланну оточувала охорона, вони не могли поговорити. Проте княжич примудрився умовними знаками показати, що чекатиме її вночі за табором. Коли Віоланна прибула на місце, із трав піднявся княжич, притьмом схопив її за шию, затис рота і встромив у серце ножа.
Він не міг простити зраду. Так само, як і врятований Віоланною власний рід… Не мали вони мудрості оцінити її самопожертву. Всі вважали її зрадницею, яка продалась завойовнику, чим зганьбила свій рід і народ. Тому на великій княжій раді Віоланну засудили до смерті. А вирок доручили виконати коханому.
Кілька діб сидів на могилі цариці свого серця завойовник народів Аттіла. Заплющивши очі, похитував головою і весь час повторював незвичне для азійських вуст слов’янське ім’я: «Віоланна… моя Віоланна…».
Моїх батьків колись вразила ця легенда, і вони нарекли мене на честь слов’янської княжни.
— Ну а далі, далі що було? — запитав я.
— А що саме?
— З Аттілою…
— Розповідають, що смерть Віоланни настільки вразила його, що він душевно надломився. А від тих, хто втрачає смисл життя, відвертається удача. Аттіла почав програвати битву за битвою. Але найстрашнішої поразки його військо зазнало на Каталаунських полях біля містечка Труа у Франції. Того дня саме виповнилася річниця смерті Віоланни. Аттіла цілу ніч перед битвою не зімкнув очей. Видно, біль і туга за єдиним коханням у житті потьмарили його меткий і гострий розум. Він уже не міг миттєво приймати рішення і через це зазнав поразки.
Доля і надалі не була прихильною до нього. І в одному з боїв Аттіла загинув. Ті, хто йшов за ним, бачили, як він самовільно підставив своє серце під ворожий меч. Очевидно, зрозумів: його душа смертельно поранена, і він уже ніколи не здобуде колишніх перемог. Щоб не зазнати остаточної поразки, вирішив загинути в бою, як і належить великому воїну.
Віоланна втомилась від розповіді. Низки поту вкрили її чоло, губи якось здрібніли і видовжилися. Вона несміливо простягнула руку і поклала в мою долоню.
— Як ти думаєш, я одужаю? — запитала раптом несміливо.
— Звичайна операція на апендицит… — намагався її заспокоїти. — Таких щодня роблять тисячі, і всі стають на ноги.
— Ти не здогадуєшся, про що я, — тихо зітхнула Віоланна. — Не знаю, був то сон, а чи насправді… Вночі до мене прийшли нянько і мамка. Вони були як живі. Виділа їх так, як тепер тебе. Дуже засмучені, цілу ніч молились коло моєї голови. Потім почали кликати мене з собою. Але зайшов лікар, і нянько з мамкою зникли… ні, не зникли, а вийшли. Пройшли спокійно біля лікаря, а він їх навіть не побачив. І в мене тепер таке враження, що мамка з няньком весь час стоять за дверима і чекають на мене…