Того дня, коли з Долини снів таємниче зникли люди і техніка, сталася ще одна ніби незначна, але вельми промовиста подія — онімів сільський бубнар Симко Пітро. Вранці чоловік — здоровий, при умі й тверезій бесіді — подибав у Ловацький ліс за хмизом, а заодно й гриби розвідати. І теж зник. А наступного дня явився додому страшно переляканий, обірваний і, звісно ж, голіруч. На запитання збентеженої родини, де пропадав усеньку добу, Симко впав серед двору на коліна, заламав руки і страшно заричав. Стара Пітраня почала домагатися од чоловіка зрозумілої мови, але той лишень мукав, ричав і весь час тикав у бік Долини снів.
Так більше ніхто ніколи й не довідався про таємницю зникнення в Долині снів ракошинських трактористів. Щоправда, через півроку Симко Пітро заговорив. Видно, йому було щось відомо про трагедію в долині. І тільки починали із Симком про це мову, очі його закочувалися за орбіти. Ним починало лихоманити, з рота текла піна, і бідак знову на кілька день втрачав мову.
Після цього ні гарячі атеїсти, ні набожні християни Долину снів більше не тривожили. Тут не випасали худобу, не садили, не сіяли, навіть близько не будувались. Одна тільки хата Ержії Хащулі з незапам’ятних часів сиротою стояла при самому вході у Рекестр. Ержія доводилась моєму дідові Андрієві близькою родичкою — братовою жінкою — і мала милозвучне прізвисько — тітка Паморока. Вона все життя ходила з пов’язкою на чолі, скаржилась на туман у голові, або, як говорила, — памороку. Через це й нажила таке прізвисько. Ержія оповідала, що туман постійно напливає їй у голову із Долини снів. Він буває рожевим і зеленим. Має не тільки колір, а й запах. Рожевий туман, або, як говорила тітка, «ружова паморока», пахне в її голові базиліком. І тоді їй дуже добре. Думається легко, чисто, і час од часу вона бачить пророчі видіння. Але розказувати боїться, бо вже за свої пророкування мала біду.
У день, коли почалася війна, її напоумило піти в Мукачево до мадярської жандармерії і радісно заявити: «Гітлер і Хорті будуть побиті, як вошливі пси». Після цієї заяви воші довго рахувала в буцегарні сама Паморока. А от зелений туман пахнув… соком молодих горіхів, чимось дуже тривожним… таким, чого нема в земній природі. І коли з Долини снів у тітчину голову заповзала зелена паморока, у грудях поселявся страх, ніби вона має перестрибнути через величезну прірву… І від цього в Ержії завжди плутались думки, губилися спогади. Найголовніше — зелений туман завше був вісником великих людських бід і страждань. І вона бачила ті біди, хотіла про них попередити, але зелений туман, наче гіркий сік горіхового лушпиння, засідав у горлі, і Паморока не могла вимовити жодного слова. І від цього дуже боліла голова, тому мусила ходити з туго перев’язаним чолом.
У ближніх селах і далеких околицях тітка Ержія була знаменитою не своїми «ружовими» і «зеленими» памороками в голові, а дивовижним умінням знімати з очей більма й повертати людям зір. Цьому дару, як зізнавалась Ержія, вона навчилась у «ружовому тумані».
При помочі невеличкого і блискучого, як шматочок блискавиці, скальпеля, зробленого з уламка коси, вона дуже вправно робила якісь маніпуляції на хворих очах, і до незрячих повертався світ. Навіть до таких безнадійно хворих, хто вже й не сподівався увидіти Боже сонечко. Так тривало роками. За поміччю до неї за старих часів їхали навіть багаті пацієнти із Будапешта, Праги та інших європейських столиць. Але якось — це вже було за сов’єтської влади — привезли сліпого діда. Родичі старого неоднозначно натякали, що дід не із простаків.
На Памороку застереження ніяк не вплинули: хто б не був — жебрак, каліка, а чи барон — свою роботу виконувала совісно й відповідально перед Богом. Так само було з парадним дідом. По недовгім часі після скальпеля Памороки старий уже плакав од радості прозріння і цілував спасительці руки.
Дід і направду випав не з жебрачої тайстри, а виявився батьком якогось великого начальника. І не обласного, а державного. Той великий син, очевидно, дуже любив батька, бо, як оповідали, впродовж кількох літ возив його по столичних клініках, а сонце старенькому так і не посміхнулось в очі. А тут проста сільська тітка Паморока, навіть не вельми напружуючись, вчинила те, чого не могли столичні голови.
Коли про це дізнався високопоставлений син, зібрав усі медичні світила і влаштував їм таку «темну», що і їм світ потьмарився. А ось бабу Памороку за високим указом із Києва щедро вшанували — їй виписали з колгоспу міх кукурудзи, два лантухи картоплі і трохи зернової січки для свині.
Не зосталися в боргу і медичні світила. Вони тихенько винюхали Памороку, й одного дня до баби прилізла «швидка медична». З неї так само неспіхом витяглися двоє вуйків у білих халатах і поважний міліцейський чин. Довго розпитували Памороку про її операції, цікавилися, де вона навчилась їх робити і насамкінець — чи має на це офіційний дозвіл. Уважно вислухавши відповіді Памороки, лікарі чемно пояснили їй: якщо вона і надалі займатиметься цим, вони з радістю виділять їй місце в лікарні, але тільки… у психіатричній. І тільки як пацієнтці.