Я покірно підвівся і, на превелике здивування, відчув, що мені полегшало.
Не відаю, чи од того, що виплакався, а чи од розрадливих слів графині, — на душі просвітліло, стало набагато легше дихати. Я, покірний і вмиротворений, помалу вийшов із маєтку… Йшов собі додому смиренно, печально-просвітлений і навіть якось одухотворений, наче великий грішник, якому на сповіді щойно відпустили тяжкий гріх. І коли піднявся до свого обійстя, знову глянув униз, на Розмарію, — біле плаття Віоланни з веранди вже зникло.
І ось Віоланна тепер стояла переді мною — така ж юна, красива, одухотворена, і мова її пахла теплим дощем і ясмином. Хоча?.. Ні!.. За ці кілька років розлуки вона, здалось мені, трошки подорослішала, набула жіночності, витонченості, стала ще вродливішою і бажанішою.
— Віоланно, це ти? — прошепотів я.
— Хіба ти сумніваєшся? — всміхнулась очима.
— Ти якась… навіть не знаю, що сказати… загадкова.
— Жінка притягує до себе завжди, доки залишається для чоловіка таємницею, — відповіла Віоланна, ступивши крок назустріч.
Не в силах угамувати себе, із розкритими обіймами кинувся до коханої… Але… В моїх руках — порожнеча. Тільки легенький подув ясминового вітру обвіяв мене. Віоланна зникла. Таке враження, ніби я пройшов крізь неї чи вона вітерцем пронеслася повз мої обійми.
— Ти не лякайся, — почув за спиною тихий голос.
Я обернувся — Віоланна стояла на тому місці, звідки кинувся щойно до неї.
На превеликий подив, я зовсім не відчував страху. Навпаки, мною оволоділи умиротворення й цікавість… А ще невимовна радість і щастя від зустрічі з тою, кого так кохав. І не важливо, що зі мною коїться, де я і що може статися через хвилину-дві. Головне — поруч Віоланна! Я чую її голос, її образ переді мною!.. Вона жива! Всевишній змилувався наді мною і оплатив сповна мої безутішні печаль і страждання.
— Ти не лякайся, — повторила Віоланна. — Тут буде багато чого такого, про що ніхто там, у земному житті, навіть не здогадується.
— Але хто ти? Чому я тебе не можу обняти? — розвів безпорадно руками.
— Я та, кого ти знав, — відповіла задумливо дівчина. — Я та ж сама… просто тепер вільна від тягаря… від болю… від плоті… Вона, плоть, приносить найбільше страждання… Вона — не носій життя, а вмістилище пороків і гріхів…
— А хіба життя можливе без плоті?
— Марнотне — ні. А ось вічне — так! Тіло всього-на-всього — тимчасова одежа, приносить багато клопотів і неприємностей.
— Віоланно, скажи, а чому я потрапив сюди?
— Бо ти весь час вірив, що я в ліпших світах і ти обов’язково зустрінешся зі мною. Двері в цей світ тобі відкрила віра.
— А цей світ, у якому ми тепер з тобою, реальний?
— Настільки, наскільки велика твоя віра, — якось ухильно відповіла дівчина.
— Ще скажи мені: я далеко від дому?
— Дуже!
— Наскільки?
— Навіть уявити собі не можеш. Для того, хто знає, що таке простір, час, швидкість — це незбагненно! Так само, як людський мозок не може усвідомити безкінечність. Тобто ми з тобою у світі… у вимірі, де відсутні час, простір, матерія, швидкість, навіть людські слабкості: гнів, заздрість, страх. Ти ж не відчуваєш страху?
— Ні! Я дуже щасливий. Щасливий від того, що зустрівся із тобою. Я так страждав…
Віоланна підійшла до мене. Розвела руки. Але замість обіймів я відчув, як животрепетне сяйво огорнуло мене, обдало неймовірно ніжною теплотою, ностальгійним ароматом весняного дощу і молодого ясмину. Я стрепенувся і простяг руки… Віоланна знову пропливла крізь мене і стала обіч.
— Ти, мабуть, знала, — з гіркотою мовив я.
— Про що?
— Що покинеш мене в тому світі… і дуже скоро. Це я зрозумів трохи пізніше.
— Ти помиляєшся, — заперечила вона. — Я не знала. Я кохала тебе і була дуже щасливою. І теж думала, що це триватиме вічно.
— Але ж ти пам’ятаєш?
— Так, коли сказала, що мені треба додому…
— От бачиш, я теж про це згадав — про твоє прохання повернутися додому.
Якогось дня занедужала моя баба Анна — людина дуже моральна, спрацьована, вистраждана і геть вимучена життям. Вранці почала жалітися на біль у попереку, далі відчула величезний тягар у ногах, а до вечора її повністю підкосило. Лежала нерухомо в ліжку і безугавно зітхала. Моя дорога бабуся Анна прожила стільки, що й сама не могла пригадати, коли достеменно народилася.