І так тривало аж до свята Головосіки. Напередодні, звечора, небо набубнявіло, а опівночі розродилося… і пішов дощ. Густий, теплий. Він цілу ніч босоніж бігав-гасав по навколишніх горах, долинах, аж доки втомився й упрів. Тепер небо над нами знову сміялося синьо-синьо. І тут ми обоє помітили, як на свіже від нічного дощу узлісся тихо присіла барвиста душа осені.
Вона, обережна і мудра осінь, спершу поселилася у пишний шипшиновий кущ, що викохався біля станційної будки, і своїми лагідними кольоровими очима обдивлялася навкруги. Після нічного дощу навколишні гори парували, як пишнотілі молоді горянки після гарячої купелі, обпалюючи все навколо своїм здоровим духом. І від того юна осінь аж трошки прихмеліла. Цей солодкий хміль відчули навіть молоді коні, що підійшли до гірського потоку напитися. Вони ніжно і закохано пригорнулись одне до одного.
Віоланна здивованими очима спостерігала за цією ідилією, підійшла до позолоченого шипшинового куща, під яким, немов перепілка, сховалася осінь, і весело запитала:
— А ця станція має якесь ім’я?
— Не знаю. Думаю, що ні. Станція як станція.
— А давай ми охрестимо її!
— Як?
— Назвемо її станцією Осені.
— Годиться.
— Правда, як гарно. У нас там, біля Ловачки, ще літо… Отже, ми сіли у поїзд на станції Літо, а зійшли на станції Осінь.
Від сказаного Віоланні стало дуже весело, вона розвела руками, намагаючись обійняти шипшиновий кущ разом із осінню.
— Трохи подуріли, а тепер гайда — пішли, — мовив я, закидаючи за плече торбу.
Нас чекала нелегка і неблизька дорога. Село, звідки родом моя бабка Анна, де тепер мешкала її двоюрідна сестра Гафа, розгніздилося далеко в горах — аж під боком Польщі. І нам, аби добратися до нього, треба подолати від станції добрих два десятки кілометрів.
Тільки-но почали спускатися до лісового потоку, як осінь випурхнула з-під шипшинового куща і побігла услід за нами, а далі, випередивши нас, зупинилася на бережку під трьома берізками. Од несподіванки закохані коні сахнулися. А далі, оговтавшись, побрели собі, любенько перешіптуючись, по пасовиську і неспіхом визбирували із трави соковите проміння, що лилося щедро з небес.
Осінь тим часом тихо стояла під берізками і з наївністю простодушної селянки зацікавлено-пильно спостерігала, як ми з Віоланною босоніж переходимо через потік. Далі осінь почала і собі перепитувати у дерев, де ж і їй знайти брід, щоб, не замочивши ноги, перейти воду.
Але, не замочивши ноги, ніколи броду не перейти.
І мусила ця молода, але вже хитра осінь переходити через потік, як і ми — босоніж. Закачавши подоли барвистої одежі, вона стрибала з каменя на камінь, гублячи, немов золоті дукати, кольорове листя — як плату за свою велику цікавість до нас.
Десь посеред шляху почулися дзвони. І невдовзі ми побачили стару дерев’яну церкву, що здіймалася на узгірку посеред невеличкого села у долині. Видно, зранку тут відбулося богослужіння, бо люди жменьками розходилися по домівках.
— Давай навідаємось до церкви, — попросила Віоланна, — я ще ніколи не бачила такого старенького храму.
Ми звернули з дороги, піднялися на пагорб і зупинились перед храмом.
— Боже, яка вона добродушна, пречиста й одухотворена, — прошепотіла Віоланна.
— Хто?
— Ця церковка. Вона, як старенька вдовиця, що втратила все і всіх, крім великої віри, що тримає її на цій землі.
Божа служба вже закінчилася, люди порозходилися, двері теж зачинили.
— Давай помолимося удвох, — запропонувала Віоланна.
І тут таки опустилась на коліна перед таким, як і церквиця, давнім, потрісканим дерев’яним хрестом, що стояв обіч входу в храм. Я став поруч неї і перехрестився. Віоланна склала перед собою долоні, заплющила очі, підвела догори одухотворене обличчя і почала пристрасно шепотіти молитву.
— Коли людина молиться, Господь гріє руки біля її серця, — почувся за спиною вмиротворений голос.
Я повернув голову — біля входу у храм стояв чоловік у довгій чорній сутані. Він був зовсім молодим, високим, струнким, коли не сказати — юним і дуже красивим. Золотисте волосся стікало до пліч, голубі очі і неймовірно вродливе обличчя з тонкими аристократичними рисами робили його схожим на ангела.
Почувши голос незнайомця, Віоланна здригнулася, проте не повернула голови. Продовжувала і далі стояти на колінах, сполохано зиркаючи в мій бік.
— Ви вірите? — запитав молодий чоловік.
— Що ви маєте на увазі? — відповів тим же тоном я, підводячись назустріч.