— Ну, ви вірите в того, кому молитеся?
— А ви хто — священнослужитель?
— Так… звичайно… я служу, — відповів ухильно незнайомець.
— І що — ви правите тут, у цій церкві?
— Так… правлю… проте моя парафія не тільки тут, вона значно більша, — знову оминув пряму відповідь співрозмовник.
Віоланна тим часом підвелася, підійшла зовсім близько до хреста, наче шукаючи біля нього захисту, і з трепетом незмигно дивилася на прибульця.
— Так ви вірите? — перепитав чоловік.
— Звичайно, — відповів я. — Нас цьому вчили з дитинства. Наші батьки завжди вірили.
— Це дуже похвально, — приязно відповів незнайомець.
— Що похвально?
— Те, що ви молитесь. Бо молитва — це голос віри.
— А віра? — несподівано запитала Віоланна.
— Сутність віри у тому, що ми віримо в те, чого не бачимо. А нагородою за віру буде можливість побачити те, у що ми віримо, — так, здається, сказано. І це істинно!.. — відповів чоловік, схожий на ангела. — Хіба не так?
— Так… Віра надає людському життю той смисл, який не знищується смертю, — це теж мудрими сказано, — мовила якось обережно Віоланна, весь час шукаючи очима захистку в мене.
— Приємно це чути від такого юного і чарівного створіння, — вклонився галантно незнайомець.
Тривога і збентеженість Віоланни раптом почали передаватися мені, і я відчув неспогадано й у собі нервову збудженість.
— Дякуємо красно за приємну бесіду, але ми підемо, — сказав я, беручи Віоланну за руку.
— А куди путь тримаєте? — поцікавився чоловік.
— Ми в гості. Тут недалеко наша тітка живе, — кивнув я у бік гір.
— Даруйте за нескромність. Ви закохані? — раптом запитав незнайомець.
Віоланна зашарілася, спалахнула, її обличчя запашіло. Я опустив голову і зніяковіло усміхнувся.
— Ви такі чарівно-дивні, — ніжно мовив чоловік. — Ви могли б стати чудовою парою. Народжені від любові облагороджують любов’ю світ.
Я крадькома глянув на Віоланну. Вона міцно стиснула мою долоню і спідлоба якось приречено дивилась на дивного незнайомця.
— Якщо не маєте спротиву, я би хотів вас благословити, — сказав чоловік.
Тут же підійшов до нас, підняв долоні — правицю поклав на мою голову, а ліву руку — на чоло Віоланни. Я відчув дивовижне тепло, яке заструменіло з його долоні, а далі в очах майнуло сяйво, схоже на спалах першого молодого снігу. І тиша… Я глибоко дихнув, а коли розплющив очі, навколо було порожньо — чоловік, схожий на молодого ангела, як раптово з’явився, так само притьмом зник. Ми з Віоланною ошелешено дивилися одне на одного, наче щойно вперше зустрілись.
— Хто ж то був? — запитав я.
— Не знаю, — знічено стенула плечима Віоланна, — але… мені здається… — і тут же умовкла.
— Говори, що тобі здається?
— Я не впевнена… я боюсь про це казати…
— Але ж тоді кому, як не мені?
— Ні… не тепер… облиш мене. Не питай ні про що! — Віоланна благально подивилася на мене, міцніше стиснула мою долоню, і ми рушили далі в бік Польщі. А за нами, навзирці, тихенько, побожно, наче глибоко віруюча селянка на прощу, йшла осінь. Піднімалася все вище у гори і ставала поважнішою і красивішою. На одному із кущів глоду Віоланна помітила величезного барвистого метелика.
— Ти бачиш, це її душа, — мовила, приходячи помалу до тями після потрясіння від несподіваної зустрічі.
— Чия душа?
— Душа осені. Ось цей метелик на кущі глоду — барвиста душа осені. Осіння душа така ж кольорова, як цей пізньоквітучий метелик. Правда, як гарно…
При цих словах Віоланна умовкла, почала в’янути, раптово відпустила мою руку і присіла на пеньок біля струмка.
— Я його знаю. Я його бачила. Він мені знайомий! — раптом закричала, обхопивши голову руками.
— Що з тобою? — схопився я.
— Як тільки почула голос, зрозуміла — це він! Той чоловік біля церкви!
— Він що — вчинив тобі щось лихе?
— Ні. Я одразу зрозуміла, що знаю його.
— Звідки?
— І саме того не відаю. Але знаю його. Я зустрічалася з ним! — майже істерично кричала Віоланна.
— Де ти його могла бачити?
— У снах. Я постійно з ним зустрічалась у снах. Це були не мої… це були чиїсь чужі сни… чужі сни у моїх снах, сни про чуже життя… Але їх чомусь постійно бачила я! І в тих снах про невідоме життя неодмінно з’являвся той чоловік, якого ми бачили біля церкви. Це він! Так. Це він приходив у мої сни з чужими снами.
— А він що — приносив страшні видіння і лякав тебе?
— Ні! Навпаки, чужі сни про невідоме мені життя навдивовижу прекрасні. Вони настільки заворожливі, м’які і божественно теплі, що, коли прокидаюсь, мені не хочеться повертатись із тих видінь у цей світ.