— Чому ж тоді так перелякалася?
— Мені страшно від того, що чоловік вийшов зі снів і став реальністю, що я його побачила і в цьому житті.
— А чому він поблагословив нас?
— Не знаю… але тільки він поклав мені долоню на чоло, я відчула, що ті чужі сни і видіння вмить прокинулися у мені, ожили і стали вже моїми. З тої миті постійно відчуваю: життя і видіння чужих снів я колись пережила, а може, ще тільки переживу. Але воно вже моє. Я дивлюся вперед, на гори, а бачу тільки прямісіньку дорогу з тих снів. Вона гладенька… світиться, наче зі скла.
Я глянув у той бік, куди дивилася Віоланна, але, крім згорблених гір, що висіли на обрії в напівпрозорому синьому мареві, нічого не побачив.
Під обід ми вийшли на вершину, під якою лежало втомлене тітчине село.
— Давай сядемо, щось змучилася, — попросила Віоланна.
— Не будемо. Он лишилося зійти схилом — і ми на місці, — не погодився я.
Віоланна вже сіла на величезний валун, втерла чоло і підвела голову у височінь. Небеса, виполоскані першим осіннім нічним дощем, здіймалися над нами і горами, як велетенські голубі куполи новозбудованих храмів. Вони слалися навкруги, як знаки великої мудрості і зрілості. І хоч було навдивовижу тихо, всюди відчувалася музика небес.
Це та пора, коли до людини приходить все менше слів, а все більше спогадів і снів. Це не просто осінь природи. Це і осінь людини. Вона невидима, як і музика небес. Вона легенька і ніжна, як срібні павутинки бабиного літа. Того печального літа, яке раптом одного ранку людина побачить у себе на скронях…
Віоланна, заплющивши очі, звела голову до небес і наче вслухалася в чийсь далекий-далекий голос, а потім:
— Мені треба додому, — раптом простогнала з якимось відчаєм.
— Ми ж завтра повернемось, — заспокоїв я. — Переночуємо в тітки і першою електричкою повернемось.
— Ні, ти не зрозумів, — мовила, не відводячи очей від небес. — Мені треба не туди, під Ловачку. Мені до істинного дому. Я недавно почула той клич! І чимдалі більше відчуваю — мені треба додому.
— А хіба в тебе є десь ще інший дім? — здивувався я.
— Так! І в тебе він теж є. Просто ти ще про нього не знаєш. Але він є!
— …Так це і є той дім, якого ти прагнула? — запитав я Віоланну, оглядаючи нескінченні простори.
Вона умиротворено всміхнулась і тихо мовила:
— Людина — невід’ємна частина того, що у земному житті називають безмежним космічним простором. Тому розуміння дому дуже відносне.
— Але я так зрозумів: після того, як ти мене покинула, потрапила в те місце…
— Як мало ти знаєш, — перебила Віоланна. — Найбільша загадка людського життя в тому, що ми ніколи не знаємо, що покидаємо на землі і що нас чекає після земного буття.
— А ти можеш мені на це відповісти?
— Ні!
— Чому?
— Твій час ще не настав. Тобі довго ще треба йти до тієї межі, від якої починається істинне пізнання.
У цей час почувся тихий шерех, схожий на далекий голос дощу. Я оглянувся. Не відаю, наскільки це було далеко, але мені здалося, що зовсім поруч спалахнуло зелене сяйво. Воно могутнім об’ємним променем шугонуло вглиб безкінечності, утворюючи широке полотно, схоже на дорогу. Направду це був таки шлях. Обабіч нього почали миттєво, наче з повітря, з’являтися зелені дерева і кущі. Вони були дивовижні, схожі на візерунки, мальовані морозом на віконних шибках. Чимдалі дорога набувала реальних обрисів.
І раптом на ній з’явився — теж ніби з повітря — чоловік із пишним, до пліч, золотистим волоссям, у довгому, до землі, біло-срібному плащі і з… Я спершу здригнувся й одразу закляк. Так, з голубими-голубими очима. Це був той молодий чоловік, схожий на ангела, який зустрівся нам біля старенької церкви в горах. Одна відмінність: тоді він був у чорних одежах, а нині — у біло-золотих.
— Віоланно, подивися — це він! — вигукнув я.
— Так… я бачу, — спокійно відповіла.
— Пам’ятаєш, ми зустрілись там, коло церкви… Він благословляв нас.
Чоловік у біло-золотистих одежах наблизився до нас, глянув на Віоланну. Далі, покірно схиливши голову, поклонився їй і навдивовижу спокійно попрямував по дорозі, що тихо слалася йому під ногами у безмежну далечінь.
— Ти що — не пам’ятаєш? Там, коло церкви…
— То був сон, — мовила Віоланна.
— Який сон? Ми ж обоє бачили.