— А хіба він справді існує і має вплив на хід людської історії? — запитав спантеличено.
— Я тобі і так дуже багато повідала, — мовила стурбовано Віоланна. — Можливо, вже і перейшла межу. Але ти мусиш знати, що жодна подія, жодне найменше відкриття на Землі не відбулися без участі Всесвітнього розуму. Великі вчені, філософи, художники, музиканти — всього-на-всього провідники Великого Творця.
— Ти хочеш сказати, як у Біблії: без волі Всевишнього не впаде волосина з голови людської.
— Приблизно так. Про це насампочатку свого існування знали й атланти, проте істину цю воліли забути і зігнорувати. І були покарані.
— Але ж вони є… існують. Хоча і, як ти кажеш, переміщені в інші світи.
— Вони справді не зникли. Проте навіки зупинились у своєму розвитку. Так, як тепер, атланти існували багато тисячоліть тому. Так само існуватимуть ще через тисячоліття. І нинішні цивілізації підуть уперед, сягнуть небаченого і нечуваного, а Атлантида залишиться замурованою в часі. Так поплатилася найперша цивілізація за гординю і намагання вивищити себе над Вищим розумом.
— Можливо, я торкаюся таїни, котру мені не велено чіпати. Але, коли можеш, скажи: Творець… Творець єдиний — він існує? — запитав із острахом я.
Віоланна подивилась кудись удалечінь, де то спалахували, то згасали, мерехтячи, величезні сувої просторів, відтак пильно глянула на мене і роздумливо мовила:
— Так, Творець єдиний, але Бог для кожного народу, для кожної окремої людини — свій.
— Отже, життя на Землі — це не результат збігу неймовірних обставин, як твердить наука?
— Людство завжди любить міфи, бо з міфами легко жити, а ще легше на них заробляти, — усміхнулась Віоланна. — І віра в те, що колись мертва матерія волею випадку ожила, — найбільший міф, який собі придумало людство. Але вірити в це так само наївно, як вірити в те, що холодне і безмовне каміння колись таки пустить коріння, проросте зеленим листям, зацвіте і дасть плоди.
— Отже, Творець таки є?
— Якщо ти зайшов у прекрасно доглянутий сад, збираєш фрукти, милуєшся квітами, не надивуєшся незвичним насадженням, то мусить бути і дбайливий садівник, котрий заклав і плекає це диво. Чи неправда? І він не обов’язково має бути присутнім, щоб ти його бачив.
— Так само, як ще ніхто із смертних не бачив Творця?
— Але це не означає, що його немає. Ми ж не бачимо повітря, але ним щосекунди дихаємо і завдяки йому живемо. Так само незриме і земне тяжіння. Але воно існує, і наше земне життя підкорене йому.
— А за якими законами проходить життя тут?
— Тут немає того, що є на Землі. Це зовсім інші форми буття, — мовила Віоланна повільно, дошуковуючи потрібних слів. — Людство помиляється, вважаючи, що у Всесвіті тільки планети, астероїди, метеорити. Я маю змогу тобі показати, як звіддалеку виглядає місце, де тепер знаходимося…
Я не встиг відповісти, коли якась внутрішня сила підхопила мене, і за частку секунди ми опинилися у міжзоряному просторі.
— А тепер дивись, — Віоланна показала вниз.
Я глянув і, вражений, занімів. Піді мною, в голубуватій юзі-мареві красувалась величезна рівнина. Вся вона була всіяна острівками, схожими на людські поселення. Їх пов’язували численні магістралі — одні прямісінькі, інші зигзагоподібні… Видовище було захопливе. Вся рівнина чимось нагадувала майстерно сплетене мереживо із сліпучо-білих ниток чи навіть філігранно виткану павуком сітку, ювелірно повішену на осінньому дереві навпроти сонця.
Все, що бачив досі, за своєю красою і витонченістю не йшло ні в які порівняння з тим, що відкрилося тепер. Я дивився захоплено на видовище і знову відчув, що все це бачу не очима, а внутрішнім зором. Складалося враження, що весь я — велетенське око, яке спершу пильно спостерігає, а потім спрагло вбирає в себе помічене.