— Прийми наші співчуття… тримайся… Ти син великого солдата.
Я подивився на ослін і не впізнав батька. Смерть, здавалося, вивільнила його від тяжкого ярма і подарувала свободу. Постійно пригнічений, зіщулений, пониділий і сірий від запоїв — він тепер лежав у труні, як розкрилений птах — широкоплечий, з відкритим лицем і дивовижним умиротворенням. Генеральський мундир додавав йому — не при смерті будь сказано — мужності, впевненості, виразу гідності й почуття виконаного на цій землі обов’язку, покладеного на воїна.
Помітивши, яким поглядом дивлюсь на батька, старший по-військовому суворим голосом, глянувши мені у вічі, сказав:
— Ти маєш гордитися своїм батьком! Він був великим воїном. Із таким генералом солдати ніколи не програють бою…
Найдивніше — я не знав, що мій батько став генералом. Пригадував його ще капітаном. Потім він служив за кордоном у військах спецпризначення. Ми ніколи не відали, де він перебував, яка його робота. Врешті-решт там, де він служив, напевне ніколи не мав і свого справжнього імені та прізвища. А коли повернувся, на мої питання про службу люто плювався, скреготячи зубами, завжди зривався на крик:
— За що ми воювали? За що гинули наші хлопці?
Потім хапався за голову і, завиваючи, стогнав: «Де моя жінка? Де мої солдати? Господи великий, подаруй мені прощення мертвих!».
— Це твоя бабуся — я так зрозумів, — старший показав на бабу — та саме про щось сперечалась із церковними людьми.
— Так.
— Вона говорила про якісь проблеми з похованням?
— Розумієте, справді дещо ніяк не вирішимо, — зніяковів я.
— Отож і питаю, у чім проблема? — посуворішав старший.
— Батько застрелився. А у нас самовбивць не ховають поряд із християнами, які з Божої милості пішли на той світ.
— Ну і…
— Батька хочуть поховати десь у відлюдному кутку. А ми проти.
— Де живе священик?
— На тамтому кінці села.
— Давай поїхали — покажеш дорогу.
Отець Василій був людиною неординарною — вільнодумним, небайдужим до світського життя, недогматичним у трактуванні божественного сотворення світу і не вельми божественних діянь у ньому людини. Тому неординарного священнослужителя єпархіальні власті завжди намагалися відправити в найскромніші і віддаленіші приходи. Ось і тепер отець Василій займався кресленням церкви, яку давно мріяв побудувати на стрімкому потоці, що мчав попри його обійстя. Зустрів нас насторожено-зацікавлено, ховаючи ледь вловиму саркастичну посмішку в кутках вуст.
— Слава Йсусу Христу, отче, — привітався я з отцем Василієм.
— Навіки слава, добрий хлопче, — кивнув він головою у відповідь.
— Полковник головного розвідувального управління Павло Єрмаков, — відрекомендував себе батьків товариш.
— А я раб Божий Василій і служитель церкви православної, — схилив голову священик.
— Отче, загинув наш бойовий друг. Ми приїхали віддати йому останній поклін, але, чуємо, його не хочуть ховати по-людськи, на спільному кладовищі, — почав твердо, натискуючи, немов на курок, на кожне слово полковник.
— Великий Господь Вседержитель дарує людині життя, і він, і тільки він у праві його забрати або нагло обірвати. А ваш друг…
— Наш друг, наш генерал загинув на війні, — різко перебив полковник.
— Я тому не свідок, — розвів спокійно руками отець Василій. — Мені було сказано, що раба Божого Василія знайшли мертвим. Самим себе убієнним.
— А хто бачив, що він стріляв у себе? — мовив стриманіше полковник. — Ти бачив на власні очі? — звернувся до мене.
— Ні, я не бачив, аби батько стріляв у себе, — похитав заперечливо головою.
— Генерал був залізним чоловіком, безстрашним воїном і великим воєначальником — і не міг дійти до такої слабодухості, — запевнив полковник. — Це, з усього видно, нещасний випадок… Він просто міг чистити зброю і випадково не помітити кулі. Таке часто трапляється…
— Ви все мудро говорите. Люди ви великовчені, можливо, і маєте правду, але мені треба якийсь документ, що то є направду нещасний випадок, — почав чухати потилицю отець Василій. — А то, знаєте, у мене своє начальство, а я з ним у великих преніях. Прочує, що я десь маленько согрішив, пошлють мене ще глибше — в таку діру, де й вовки бояться вити.
— У нас є такий документ, — із готовністю відповів полковник і вийняв із внутрішньої кишені кілька стодоларових купюр.
— Великий Господь, але і він не міг усе предвидіти, — мовив отець Василій. — Сотворяючи мирозданіє, Всевишній, мабуть, не планував большевиків із їх комунізмом: розрушили наші церкви і нас жебраками содіяли. Дуже плохенька наша церква, треба дах міняти. Перекриємо храм Божий, а Бог прикриє деякі наші гріхи.