Це було на сороковини смерті. А почуття вини перед батьком мене так і не покинуло.
— А як тобі тут? — запитав тепер обережно.
Батько сумно посміхнувся і сказав:
— Я тобі ліпше розкажу притчу.
— Давай, — згодився я.
— Потрапила наша старенька селянка в рай. Все життя вона промучилась у колгоспі: від зорі до зорі доїла корів, косила, орала… А тут ще й життя особисте не склалося — чоловік від постійної пиятики рано помер, діти — не вдалися: одні — по тюрмах, другі — по світах, а хто по жебрах. Покручена хворобами, нестатками, всіма забута зустріла в самотності останню судну хвилину. І потрапила в рай. Іде бідна жінка просторами Господніми і не начудується, не намилується: всюди квіти, дерева, рясні плодами, дзюрчать чисті потоки… А пахощі які! Раптом бачить — перед нею святий Петро.
— Великий Праведнику, куди я потрапила? — питає зворушена селянка.
— Добра жінко, хіба ти не бачиш — ти в раю, — відповів Петро.
— Спасибі тобі, великий Боже, що я не потрапила у пекло, — перехрестилася селянка.
— Бідна сестро, як ти могла потрапити у пекло, коли ти тільки-но прибула з нього сюди! — відповів селянці святий Петро.
— Тоді як розуміти…
— Ти хочеш спитати, як розуміти смерть? — перехопив мене на слові.
— Ну так…
— Про це вже давно сказано: «Пощо ви так боїтеся смерті, коли нічого не відаєте навіть про життя!».
— Вибач, але скажи — яка твоя місія тут? — запитав я.
— Я поки що шукаю в цих пісках нашу маму. Я загубив її в пісках і в цих пісках мушу знайти.
— Отже, ти й досі не зустрівся з нею?
— Ні, — сумно похитав головою батько. — Я дуже давно… кожної хвилини, кожної години не перестаю шукати, хоча знаю, що вона десь тут… поруч.
— А ти впевнений, що чиниш правильно? І взагалі, хто порадив?
— Тут ніхто не радить, — мовив батько. — Коли потрапляєш сюди, вже все знаєш, що робити і що чекає тебе. Ось і я: маю знайти тут твою маму, а далі будемо навіки разом. Ми покинемо ці піски і підемо далеко-далеко, де буде дуже хороше, — батько щасливо усміхнувся.
— Можу тебе запитати, як загинула наша мама?
Батько підняв задумливо очі, потім обережно оглянувся навкруги і почав тихо, якось навіть байдуже розповідати:
— Я був військовим радником президента однієї африканської держави. Проти нього вчинили заколот і захопили його в заручники. Я зі своїми відбив президента і на машинах через пустелю хотів переправити в сусідню державу. З нами була і мама — вона ж медик. Нас почали переслідувати і наздоганяти. Ми прийняли серед пустелі бій. Маму вбили, коли тягла з дороги нашого пораненого. Вона так і лишилася лежати на дорозі, яка стала лінією фронту. Ніколи не забуду, як заколотники, знущаючись, стріляли в неї вже мертву. Кулі прошивали її тіло, яке постійно здригалося, ніби просячи порятунку. А я дивився і нічого не міг вдіяти. Їх було в десятки разів більше. А ми лежали серед відкритої пустелі, і ніхто не міг голови підняти. Вона весь час корчилася на дорозі, а я вив як вовк, жеручи пісок. Потім мене контузило. Нашим вдалося відійти і витягти з того котла мене безпам’ятного. А вона залишилася там, на дорозі, серед пісків.
— Батьку, але ти ж не винуватий, що так сталося.
Він заперечливо похитав головою і сказав втомлено:
— Я мав її врятувати або померти з нею… В крайньому разі — не залишати тіло на полі бою. Солдати ніколи своїх — ні живих, ні мертвих — ворогам не залишають. А я покинув не просто бойового друга, а кохану.
— Але ж послухай…
— Ні, тепер уже, сину, слухай ти. Коли наступного дня прийшов до тями в госпіталі і збагнув, що сталося, від потрясіння мені надовго відняло мову. Це був той страшний випадок, коли людина жаліє, що залишилася живою. Хоча я вже був не жилець. Мене вбили там, на тій чужій війні, мене вбито разом із матір’ю. Але скоро, дуже скоро ми зустрінемося… І я певен, вона буде рада, і ми вже будемо надовго щасливі.
— Але пройшло багато часу, як ти покинув нас…
— Ти не журися, я конче знайду її в цих пісках. Просто ти багато чого не знаєш, і не треба знати. А тепер я мушу йти, бо спізнюсь.
— Батьку, ти прости мені, що був з тобою… ну, не по-людськи. Я дуже і дуже караюся.
— Ти повинен забути про все те. Якщо живі карають себе, часто згадують — нам тут від того дуже тяжко. Ну, я пішов.
Він поволі піднявся на сипучий горбок, навкруги потьмяніло, рвійно вдарив вітер. І батько на моїх очах почав танути, дрібніти, розлітатись піщинками по велетенській пустелі…