— Вам, можливо, потрібна якась поміч, — почув поруч голос.
Із двору вийшов молодий чоловік — років тридцяти, атлетичної статури, з відкритим лицем і сумними блакитними очима. Я подивився на нього й невідомо як збагнув — це той, за кого просила Марія.
— Був би вам вдячний, — чомусь збентежився я.
Тільки-но чоловік підійшов до автомобіля, двигун миттю ожив, машина завелася.
— Дивина та й годі! — вигукнув збуджено молодик.
— Так, — підтвердив я. — У світі ще багато-багато чудес. Але коли б їх не існувало, не знати, як було б і жити, — відповів я.
Далі подякував за бажання допомогти, сів у машину і поїхав.
З того дня тінь Марії більше мене не турбувала.
А ще по якомусь часі з поліської глибинки до мене надійшла вістка, що колишній наречений Марії женився і тепер дуже щасливий у шлюбі.
Моє особисте життя, на одміну від кар’єри, складалося не так уже й успішно. Я палко мріяв створити сім’ю, але так і не зміг знайти жінку. Після кохання до Віоланни я вже не мав сили когось полюбити. Навіть якщо жінка й захоплювала, дуже швидко розчаровувався і байдужів. Приреченість залишитися одиноким мене постійно переслідує і лякає.
А нещодавно трапився випадок, від якого ніяк не можу оговтатися.
Після лекції в університеті я зібрався додому. День був напрочуд погідним, умиротвореним, і я вирішив пройтися пішки. В місто ще несміливо, боязко входила весна. По задвірках будинків ще конали рештки брудних снігів, але вже весело і дзвінко перегукувалися птахи. Набубнявілі гілки сакур, магнолій, бачилося, ось-ось вибухнуть і розродяться листочками-первістками. Із гір, що з півночі затискували в обіймах місто, війнуло.
Раптом я відчув надзвичайно щемкий запах ясмину. Цього не могло бути, адже навкруги ще тільки рання провесінь і до цвітіння ясмину далеко. Але я не міг помилитись. Чимдалі пахощі ясмину ставали густішими. І наскільки я зрозумів, неслися вони від автобусної зупинки, до якої я все ближче підходив. Там, де зазвичай студенти гомінким гуртом дочікувалися маршрутки, стояла дівчина у зеленому плащі — білява, із пишним пшеничним волоссям. Її очі незмигно дивилися на мене. Великі, по-дитячому здивовані і довірливі, неймовірно глибокої синяви, вони променились і притягували до себе. І найдивовижніше, дівчина зовнішністю вражаюче нагадувала мені Віоланну. Ні, не просто нагадувала. Я міг заприсягнутися, що переді мною, за десяток кроків, стояла Віоланна. І саме від неї, як колись у графському маєтку Розмарія, пливли хвилі ясминових пахощів. Я кілька секунд вагався, а потім підійшов до неї майже впритул. Дівчина збентежено глянула на мене і завмерла: дивилася пильно у вічі і напружила чоло, ніби згадуючи щось давнє, примарне…
— Дядьку, вам щось треба від мене? — спитала розгублено.
— Вам не здається, що ми колись зустрічалися? — спитав розгублено.
— Кому здається, хай хреститься, — сказала сухо співрозмовниця, — а я впевнена, що у цьому житті наші дороги не перехрещувалися.
— А вас випадково не Віоланною зовуть? — з останньою надією глянув на молоду красуню.
— Вперше чую таке ім’я.
Але тут дівчина враз умовкла, задумалась на мить і стріпонула головою, ніби проганяла з очей миттєве видіння.
— Ану ж, можливо, ви згадаєте. Пам’ятаєте себе у минулому… — почав хапатися я.
— У мене поки що минулого немає, — несподівано різко мовила дівчина. — Минуле, очевидно, є у вас. Але не раджу жити тим минулим. Час не має зворотного відліку.
— Ми зустрілися з проблемами? — почувся м’який, приємний чоловічий голос.
Я обернувся і знову застиг від здивування. Переді мною стояв молодий, інтелігентний, добре вдягнений чоловік. І що ошелешило мене: він вражаюче був схожий на того загадкового незнайомця, якому Віоланна довірила відправити мене з тамтих світів додому: пишне золотисте волосся, витончені риси обличчя, голубі-голубі очі. У всій його постаті відчувалась аристократичність.
— Жодних проблем немає, коханий, — сказала радісно дівчина. — Пан, видно, обізнався і сприйняв мене за свою знайому.
— А можливо, і за свою юність, — усміхнувся добродушно хлопець.
— Мабуть, я справді помилився. Вибачте. У моєму віці це вже не дивина, — сказав якось знічено я. — Ще раз прийміть глибоке вибачення, — вклонився дівчині.
Молода пара вже не звертала на мене уваги. Вони поцілувалися і, взявшись за руки, весело побігли до автобуса, що наближався. Я дивився їм услід. І дивно, в душі не було ані крихти заздрощів, ревнощів чи розчарування. Мені зробилося спершу якось байдуже-порожньо, а потім серце поволі-поволі почали заповнювати великі хвилі незбагненно світлої і до сліз щемкої печалі.