Від такого внутрішнього перевороту мені перехопило подих.
— Скажи правду — що відчуваєш тепер? — загадково подивилась на мене Паморока.
— Не можу вам сказати, мені не вистачає слів… таких слів я не знаю, — відповів.
— Тоді запам’ятай: я відкрила твоїм очам справжній світ. Таким його бачили сотворені Господом перші люди аж до свого гріхопадіння.
Паморока провела білим листком широколистої трави по променю-скальпелю, і той зник у її долоні. Відтак зняла з плечей корзину з барвистими птахами і гукнула овець.
Кольорові створіння, що незримо стояли досі, миттю стрепенулись, повернули до тітки й утворили навкруг неї коло.
Паморока поставила посередині клітку з птахами і суворо промовила: «Всьому свій час!».
Птахи дзвінко залилися щебетом, а вівці покірно схилили голови, згідливо киваючи, і знову завмерли. Тітка обернулась до мене і сказала:
— Нам треба туди, — повела рукою на південь.
У глибокій далині ледь-ледь виднілися якісь геометричні фігури.
— Боже, то так далеко, — вигукнув я.
— То зовсім близько, — заперечила тітка. — Ти тільки побажай, що маєш там бути.
Ледве про це подумав, як обоє опинилися перед трьома величними арками. На кожній з них золотою старовинною в’яззю були сплетені написи, які я ніяк не міг прочитати.
— Перед нами три дороги, — мовила Паморока. — Ліворуч — учора, праворуч — завтра, посередині…
— Вічність? — вигукнув я.
— Ні! Не вічність… Це стан, про який ті, що живуть на землі, не відають… У перших людей його називали імверсіда, а простіше, ти бачиш і сприймаєш світ на рівні душі, на рівні духовного досвіду не стільки теперішнього, як попередніх життів. Давай, нам треба встигнути.
І ми увійшли у середню браму. Коли проходили через неї, Паморока, ніби між іншим, кинула:
— Ми прийшли сюди разом, але ти повернешся вже сам. Дорога назад закладена у тобі, і все буде гаразд, якщо зумієш її знайти у своєму серці.
Тоді я не звернув уваги на слова тітки, бо новий світ, який мені відкрився, щойно ми пройшли через браму, знову заворожив.
На численних пагорбах розкинулося дивовижне поселення. Перед моїм зором відкрилося місто-держава.
На квітучих пагорбах і площах велично знімалися дивовижної форми будівлі. Одні схожі на велетенські морські мушлі, інші — яйцеподібної форми, окремі споруди нагадували квадрати, піраміди, а також форми різних плодів, квітів, дерев. Майже всі вони були зведені з якогось червоного матеріалу, схожого на мармур, який світився ізсередини. І тепер я збагнув, чому навкруги так світло. Тут не було ні сонця, ні місяця, ні зірок — безмежні простори осявали будівлі. Вони випромінювали м’яке, рожево-червонувате, ніжне і заспокійливе сяйво. Одні споруди з’єднувалися широкими вулицями, деякі з них — каналами, наповненими майже по вінця чи то водою, чи то рідиною, схожою на розплавлене золото.
— Тут ми і попрощаємось, — якось сумовито сказала Паморока. — Я мушу повертатися, у мене своя тяжка місія.
— Яка?
— Хіба ти не зрозумів? — Паморока простягнула долоню, з неї випурхнув промінь-скальпель і заграв між її пальцями сліпучим світлом.
— Усім, хто потрапляє сюди, я відкриваю очі на інший світ.
— А ті барвисті птахи і кольорові вівці?
— Чотири птахи — пори року, а дванадцять овець — дванадцять місяців. Я мушу їх тимчасово стерегти, доки не з’явиться їх істинний господар. Тому я маю терміново вернутися.
— Но, а як мені? — запитав її.
— Далі ти підеш один. У кожної людини в житті — своя правда. І знайти її вона мусить тільки сама. А дорога повернення — у твоєму серці. Головне — пізнати і відчути її.
— А якщо не зумію?
Паморока знічено розвела руками і співчутливо відповіла:
— Тоді залишишся. Тисячі людей щодня безслідно зникають із Землі. І тільки одиниці знаходяться, тобто повертаються знову.
На цих словах Паморока вмить щезла. Як не дивно, зникнення Памороки мене зовсім не збентежило. Навпаки, чи то від м’якого рожево-заспокійливого сяйва, що випромінювали фантастичні будівлі, чи від тиші й дивовижної гармонії навколишнього світу, мені було невимовно хороше. І я, повільно йдучи, почав придивлятися навколо.