Я не встиг побачити ані обличчя, ані очей Вічної Вдовиці. Я почув тільки її слова. Ні, не почув, слова Вічної Вдовиці торкнулись мене, наче пухнасті бруньки на гілці, освяченій у храмі на Вербну неділю.
Повільно увійшов у храм. Він був зовсім маленьким. Посередині невисоку стелю підпирали круглі колони. Вони променилися фіолетово-голубим світлом. Від кожної з них віяло свіжістю, подібною до тієї, яка охоплює нас після літньої грози. Але найцікавіше — стіни. Вони були викладені величезними пластинами дзеркал і постійно… сміялися. Вони сміялися якимось тихим, печальним і безнадійним сміхом. Люди заходили у храм, падали на коліна і починали плакати за недобудованими віллами і палацами; за втраченими коханками; за великими грошима, які надаремне розтратили; за недовлаштованими на високі посади дітьми, а особливо — за втраченими владою і славою…
Люди не переставали заламувати руки, голосити і гірко плакати. А дзеркальні стіни храму Планів так само продовжували сміятися.
Ще перед тим як підійти до Вічної Вдовиці, я зауважив, що людський потік запливав у храм, проте звідти ніхто не повертався. Мені подумалось: очевидно, страдники, виплакавшись, покидали його з іншого виходу. Проте стіни з усіх боків були наглухо закриті. І тут я помітив: присутні, висповідавши свої болі, поволі підходять до найбільшого дзеркала. Наблизившись до нього впритул, увіходять у стіну і зникають у задзеркаллі. Я і собі спробував підійти до стіни, але посеред храму натрапив на невидимий бар’єр і відчув сильний опір. Мене повернуло, а далі якась сила почала виштовхувати з приміщення, і я знову опинився на східцях храму біля Вічної Вдовиці.
— Скорботна Вдовице, чому люди так страждають, а стіни храму Планів сміються? — запитав бідну жінку.
Вона, слідкуючи за чергою і не повертаючись до мене, тихо промовила:
— Бо люди плачуть за марнотами земними. А вони нічого не варті, крім печального сміху.
— І так завжди?
— Ні, одного разу стіни храму теж заплакали. Це сталося тоді, коли Діва Марія прийшла сюди оплакувати смерть сина свого Ісуса Христа. Тоді вперше, відколи світ світом, разом із скорботною Марією плакав і храм Планів.
Вічна Вдовиця щільніше напнула на голову покривало, і я зрозумів — розмови у нас більше не вийде.
Спустившись зі східців, я попрямував через площу до ріки, що омивала храм. І раптом на тому місці, де бабуся-хризантема нещодавно стерегла скриню зі снами, побачив чоловіка похилого віку.
Він сидів у кінці черги, що пливла до храму, на грубо обтесаному великому камені, подібно до роденівсько-го мислителя, підпер підборіддя долонею, і його поглинула велика печаль. Тут не існувало простору, і кожна річ, яка лежала на віддалі мільйонів кілометрів, так само бачилася близько, як і та, що лежала за кілька кроків. Тому, хоч чоловік і сидів на протилежному кінці площі, я розгледів його рясні зморшки на втомленому обличчі і зболені та сумні очі. Було в тому чоловікові щось до щему рідне і знайоме мені. Мав таке відчуття, що людина на камені — це я. І мене всього нестримно потягнуло до опечаленого чоловіка. Однак тут, як і напередодні у храмі, мене зупинила невидима стіна.
Я безпорадно озирнувся. Неподалік, на березі ріки, побачив старця і підійшов до нього. Дід був дуже схожий на одного з апостолів. З таким же аскетичним, але одухотвореним лицем, довгим, до плечей, волоссям, сивими, як полин, очима і ранковою зорею на чолі.
Дід простягнув перед собою правицю з довгими, наче виточеними з мармуру білими пальцями і щось шептав. А відтак пальцями лівої руки обережно, наче струни, перебирав пальці правиці. Тільки-но рука торкалася руки, пальці один за одним видавали довгі і протяжні звуки, схожі на пісні океанських китів. На привітання дід не відповів, але підняв голову, довго роздивлявся мене полиновими очима, а потім здивовано сказав:
— О, та ти, чоловіче, бачу, щасливий.
— Звідки ви взяли це? — запитав я.
— Ти ж володар дуже щасливого сну, божественного сну, — підкреслив дід-апостол. — Настане час, і ти все зрозумієш…
Мені кортіло дізнатись, що ж то за сон, подарований бабусею-хризантемою? Коли настане пора його народження і якими пророцтвами він осяє мене? Але натомість чомусь запитав: