— А що ви, діду, тут робите?
— Я народжую пісні, які будять спогади і совість, — відповів дід.
— Це, очевидно, дуже важливо, — сказав я. — Тому не хотів вам заважати. Тільки ось скажіть, чи, може, ви знаєте, хто той чоловік, що сидить самотній на камені, там на площі, в кінці черги.
Дід, не озираючись, зітхнув і сказав:
— Я би тобі не радив цікавитись тим чоловіком…
— Але ж він мені дуже близький, рідний, він наче я сам, — емоційно почав показувати у бік самотнього чоловіка.
— Він тобі рідний, зовсім свій, бо то ти і є, — мовив тихо дід.
— Ви жартуєте, такого не може бути!
— Тут можливо все. І навіть те, що людина існує у багатовимірних формах.
— Але яким чином це я?
— Там ти в далекому майбутньому.
Я з глибоким жалем дивився на чоловіка — застиглого, незримого, по-земному беззахисного й одинокого.
— Якби і була змога підійти до того покинутого усіма, — продовжував дід, — я б тобі ніколи не радив.
— Але чому?
— Якщо тобі той одинокий чоловік розкаже про все, що сталося, ти втратиш усякий смисл життя. А його краса — в жорстокій невідомості і непізнаності.
Починало сутеніти. Вгорі, на всіх просторах, одна за одною з’являлися гігантські куполоподібні сфери. Вони поволі займалися різнокольоровими вогнями. Яскравіше засвітилися стіни й дахи будівель. Місцеві мешканці теж один за одним починали сяяти. Всі — різними кольорами. За якусь мить навкруги літали, йшли, бігли або, зовсім не поспішаючи, прогулювалися тисячі голубих, зелених, синіх, жовтих людиноподібних істот.
— Чому вони такі різні? — запитав старезного апостола.
— Все залежить від їхнього стану і досвіду, — ухильно відповів старець.
Я притьмом глянув на площу.
А ось люди, що вервечкою тягнулись до храму Планів, чомусь зовсім не змінилися — вони були такі ж сірі, невиразні і набурмосені. Тільки Вічна Вдовиця на весь зріст сяяла яскраво при вході у храм, розсіваючи навкруги тепле проміння. Я тут же поглядом почав шукати сумного чоловіка. Він так само, підперши підборіддя, сидів мовчки на брилі. Складалося враження, що цей величезний камінь — доля печального чоловіка. Він тяжко ніс її впродовж життя, а тепер притягнув сюди, скинув із плечей, і вже не доля тяжкою ношею сидить на ньому, а він на власній долі. І не відає бідака — що ж чинити з тою судьбою?
Сидів сумний чоловік — рідний, до болю знайомий і близький мені — на великому камені. Від тих, хто стояв біля нього в черзі, він таки справді чимось відрізнявся. Він не яскраво сяяв, не гучно світився, а, наче останній лист на осінньому дереві, ледь-ледь блимав бідненьким золотистим вогником серед вселенських сутінків.
— Невже мені не можна навіть підійти до нього? — запитав старця-апостола з останньою надією.
— Ти, як володар божественного сну, маєш право заглянути в майбутнє. Але підходити до нього, до того чоловіка, послухай мене ще раз, тобі не треба, — сказав мудрець, добуваючи із своїх пальців звуки, що тужливими піснями приречених китів розносились по всесвітньому океану.
І в мені знову щось тяжко защеміло. Мені захотілося повернутися на наш бідний, але найдорожчий у світі присілок Небесі. Але як? Поки що ні навкруги, ні у своєму серці я не бачив і не відчував дороги назад.
— Я вже сказав тобі, що, як господар пророчого сну, ти маєш право заглянути і в майбутнє, — продовжив старий апостол. — Ходімо, я ледь відкрию тобі те, що ти хочеш побачити набагато більше, аніж себе старого в майбутньому…
Ми піднялися і пішли берегом. Хоч темрява згущувалась, але все було осяяне благодатно-заспокійливим світлом. Ми йшли по насипу, і кущі, відчувши наші кроки, один за одним спалахували, освітлюючи шлях. Як тільки ми їх минали, вони згасали, а попереду загорялися нові.
Старець ішов попереду, час од часу зупинявся, придивляючись і прислухаючись до ріки. Вода в ній, освітлена тисячами вогнів, а особливо сяючими куполоподібними сферами, насправді нагадувала розтоплений метал, схожий на золото. Хоча ні… Ця ріка не текла, а рухалась. Вона була живою і дихала, переплітаючи у собі сотні тисяч дзвінких, глухих голосів і звуків. І тут я збагнув. Радше, розуміння цього прийшло до мене від мого поводиря: ріка, яка тече повз нас, — це не ріка вод Господніх, а ріка мов людських. Ми прошкували із мудрецем берегом, а повз нас рікою текли мови — мови мертві й ще не народжені, мови давні й сучасні, мови великих народів і малочисельних етносів, мови шановані й мови скривджені, мови незаслужено возвеличені й мови незаслужено принижені…