Дівчинка слухала колискову морських хвиль, які ніжно хлюпалися об її ноги, і вона все більше вгрузала в пісок. Дані здавалося, що вона розчиняється у монотонному шумі лагідної води.
Несподівано щось холодне схопило її за ногу. Дівчинка зойкнула і відскочила від того місця метрів на два. А потім щодуху кинулася бігти. Тільки будучи вже на пристойній відстані, Дана зрозуміла, що десь посіяла свої босоніжки, очевидно, з переляку кинула їх коло води. Серце калатало так, що дівчинка спочатку нічого не чула, окрім цього калатання.
— От дурна, — вилаяла себе вголос, — чого бігла, як скажена? Мабуть, то якийсь камінець чи медуза… Добре, що ніхто не бачив…
Та хоч як Дана намагалася бути хороброю і робила спроби висміяти свій страх, але на пошуки босоніжок таки не зважилась. Натомість пильно вдивлялася у темряву, туди, звідки щойно накивала п’ятами. Щось там усе ж відбувалося, море вже не було таким спокійним, як раніше, здавалося, хтось плескався і баламутив його. Дівчинка аж подалася уперед. Ні, вона не помилялася. Незважаючи на темряву, Дана побачила обриси когось, що виповзав з води. Вона ледь стрималася, щоб не заверещати і не кинутися навтьоки. З безпечної відстані дівчинка спостерігала за тим, що відбувалося на березі. Те, що виповзло з води на берег, на ноги так і не звелося, а просто розпласталося на піску. Раптом звідти почувся тихий плач.
Тепер Дана справді розлютилася на себе. «Може, людині погано, може, їй допомога потрібна, а вона тут ховається малодушно, боягузка!» Дівчинка ступила декілька кроків у напрямку моря. Невідомий продовжував лежати, але плач став голоснішим.
— Гей, — тихенько покликала Дана, — ви хто? Чому ви плачете? Вам потрібна допомога?
Відповіді не було. Дівчинка повільно почала підходити. Тепер вона виразно бачила, що це жінка, точніше — дівчина, яка лежала обличчям донизу. Довге волосся розсипалося по її спині, плечі здригалися від плачу.
Дана потроху заспокоювалася, бо загрози не було, а зараз вона мусила допомогти цій дівчині. Дана обережно торкнула її за плече.
— Що з вами трапилося? Вам потрібна допомога?
Невідома рвучко обернулась. У темряві Дана ледве могла роздивитися риси її обличчя, але помітила, що дівчина зовсім юна. А найбільше здивувала Дану відсутність будь-якого одягу на невідомій, вона куталася у своє неймовірно густе волосся і безгучно рухала губами.
— Ти не можеш говорити? — здивувалася дівчинка.
Дівчина кивнула і знову залилася сльозами. Дана у відчаї озирнулася навсібіч. Що ж робити? Доведеться вести її додому, хоча хто знає, як до цього поставиться тітка, яка, м’яко кажучи, не любить незваних гостей. Та що буде, те й буде. Не залишати ж бідолашну саму посеред пляжу вночі?
— Так, годі плакати! — нарешті озвалася Дана. — Я живу недалеко звідси в тітки. Ми підемо до неї, вона обов’язково щось вигадає, аби тобі допомогти.
Невідома кивнула. Дівчинка подала їй руку, щоб та стала на ноги, але незнайомка не змогла навіть підвестися.
— Що з тобою? — Дана намагалася підняти дівчину, схопивши її попід пахви. — Не можеш ходити, чи що? Може, в тебе травма? Тобі боляче йти?
Та закивала головою, плачучи.
— Цього ще бракувало! Невже в тебе зламані ноги? — Дана мало сама не заридала. — Гаразд, спирайся на мене. Тут недалеко, потерпи.
І Дана, майже закинувши собі на спину знайду, яка, до речі, була вища за саму дівчинку, потягла її додому.
Тітка сиділа у кріслі з величезним томом Шекспіра англійською мовою. Під час духовних пошуків Наталі завжди читала Шекспіра в оригіналі.
— Щось ти затрималася, панянко. — промовила вона, знімаючи окуляри і тручи втомлені очі. — Я вже почала хвилюватися.
— Наталі, тут така справа, ось погляньте…
Тітка нарешті підвела погляд. Спокійно оглянула з незворушним виразом обличчя мокру роздягнену незнайомку, обліплену піском, яка висіла на плечі в Дани. І запитала, як людина, яку нічим у світі не здивуєш:
— І що це ти притягла в дім?
Дана посадила дівчину в крісло, а сама безсило гупнулась на стілець.
— Я знайшла її на березі… Вона виповзла з води… Лежала на піску і плакала.
Наталі знову одягла окуляри, підвелася з крісла і підійшла до дівчини, уважно її розглядаючи.
— Так-так… — пробурмотіла. — Як тут не плакати… Коли б я опинилась у такому вигляді на пляжі, то теж, мабуть, не сміялася б. — Вона зазирнула незнайомці у вічі. — Хто ти? Звідки?
Дівчина безгучно заворушила губами.
— Чудово — вона ще й німа! — сплеснула руками тітка, випроставшись. — Гей, Паваротті! — гукнула голосно. — У тебе з’явилася гідна співрозмовниця!
— А чому ти тягла її на собі? — тепер вона зверталася до Дани.
— Вона не може ходити. У неї травмовані ноги, — племінниця розтирала затерпле плече.
— Неймовірно — німа і кульгава одночасно! Дай-но, я огляну твої ноги. — Незнайомка зіщулилася у кріслі і затулилася руками, немов захищаючись. — Бідолашна! Та не бійся, я нічого тобі не зроблю. Просто подивлюсь.
— Може, викличемо швидку? — несміливо запропонувала Дана.
— Ще чого не вистачало! — пирхнула незадоволено Наталі. — Я все життя займалася альпінізмом. У горах ми лікували самостійно будь-які травми. І взагалі, я не збираюся її лікувати, а от діагноз поставити можу краще за хірурга.
Племінниця замовкла. Вона спостерігала, як тітка швидко оглянула ноги і спину дівчини. А потім взяла свій довжелезний мундштук і відступила до вікна. Дана здивовано поглянула на Наталі — щось було не так. Якщо тітка дозволила собі чадіти в кімнаті, це могло означати лише одне — сталося щось надзвичайне!
Наталі перевела погляд із незнайомки, яка тремтіла в кріслі, на Дану і кивнула в бік дверей до іншої кімнати, куди тієї ж миті рушила сама. Дана пішла слідом.
Причинивши двері, дівчинка схопила тітку за руку.
— З нею щось страшне? — зашепотіла вона. — Вона небезпечно хвора? Я так і знала.
Наталі усміхнулася, але Дана помітила, що так тітка приховує своє хвилювання.
— І звідки такі ідеї, не розумію! — зітхнула вона. — Невже у твоєму віці на розум не спадає щось романтичніше, фантастичніше, я б сказала.
— Та не мучте ж мене! — мало не благала Дана. — Що ви там таке побачили?
Тітка лагідно поглянула і обняла дівчинку за плечі.
— Твоя знахідка абсолютно здорова, принаймні, це стосується її кісток і м’язів. А от її голова… Вочевидь, найголовніша проблема саме там, і дівчині не хірург потрібен, а психіатр. Ти ж помітила, що вона поводиться, як дикунка. Теж мені — Мауглі…
— І це все?.. — у Дани аж у горлі пересохло від розчарування. Вона сіла на ліжко. — Я думала, ви побачили щось незвичайне.
Та Наталі вела далі, немов не чула слів дівчинки, адже не реагувати ні на що і викладати свою думку аж до логічного кінця — це була ще одна характерна риса тітки.
— Але одна річ таки мене дуже здивувала. Її ноги… Підошви на ступнях ніжні, як у немовляти. Я нічого більше не можу сказати про цю сестру Мауглі, але те, що при розвинених, як у спортсмена, м’язах на ногах, вона за життя не зробила жодного кроку — це стовідсотково.
Дана слухала роззявивши рота.
— Розумієш, — вела далі Наталі, — вона не йшла, бо… не вміє ходити.
— Хіба таке можливо? — прошепотіла дівчинка.
— Не знаю, — Наталі міркувала, дивлячись у вікно. — Можливо, її все життя носили на руках. І у спортзал теж носили, де вона такі м’язи надбала… Лежачи… Або..
— Що?
Наталі раптом поглянула на Дану так, немов щойно її помітила.
— Тобі давно пора в ліжко. І цій дикунці теж.
Вона загасила недопалок об підвіконня і рушила у вітальню. Дана пішла за нею. Дівчинка розуміла, що сперечатися марно. Тітка хоче зібратися з думками. Їй потрібен спокій. Тому Дана швиденько вмилася і попрямувала до своєї кімнати. Незнайомку поклали спати в кімнаті Наталі, а сама господиня залишилася у вітальні в полоні тютюнового диму і своїх роздумів.