Наталі зіскочила з крісла так швидко, що Дана аж злякалася. На порозі стояла струнка, як берізка, русалонька. Бліденьке її обличчя сяяло. Яка ж вона була гарна, навіть слово важко підібрати!
— О, моя люба! — Наталі підхопила дівчину під руки і посадила у власне крісло. В яке, до речі, навіть Дані не можна було сідати.
— Звичайно, ніхто тебе не віддасть заміж за будь-кого. Принц скоро з’явиться. Ти лише скажи — скільки часу відміряла тобі клята відьма?
— Доки принц не одружиться з іншою. Тоді я перетворюся на морську піну… — очі русалоньки наповнилися сльозами.
— Не плач, — приголубила її тітка. — Все буде гаразд. Ми обов’язково дочекаємося твого принца. А ти лікуй горло і вчися ходити. Все буде гаразд.
— А як тебе звати? — поцікавилася Дана.
— Русалонька, — прошелестіло у відповідь.
— Це навіть на ім’я не схоже, — рішуче заперечила Наталі. — Тобі потрібне нормальне ім’я. Розумієш, у всіх людей є імена, має бути і в тебе. Інакше, як же принц до тебе звертатиметься? Які імена тобі подобаються?
Русалонька знизала плечима.
— Хочеш, ми зватимемо тебе Руся — скорочено від «русалонька»? Тобі подобається? — запропонувала Дана.
— Так, — вона усміхнулася.
— От і чудово, — зраділа дівчинка. — Тепер ми зватимемо тебе Руся. До речі, ти не голодна?
— Трішки. У мене від вашого зілля, чаклунко Наталі, паморочиться в голові.
«Чаклунка» Наталі мало не луснула від сміху.
— Таки так! Сьогодні ж ніхто не обідав. Ти тільки ліки випила. Треба придумати щось попоїсти.
Дана побігла до холодильника. Але придумувати не було з чого. Бо там самотньо лежала лише напівпорожня коробка шоколадних цукерок. А до магазину йти було вже пізно. Тому вирішено було пити чай на веранді з тими ж таки цукерками.
Русалоньці, яку тепер звали Русею, дуже сподобалися цукерки. Тільки вона ніяк не могла зрозуміти, що таке «гарячий чай», тому добряче обпекла язика.
— Його обов’язково пити гарячим? — промовила вона жалібно і замахала долонями перед ротом. — Так пече!
— Ні, треба було зачекати, поки він прохолоне, — пояснила Дана. — Тримай, остання цукерка. Їж, Русю, це ж, напевне, дивина для тебе?
Русалка кивнула.
— Справді остання? — сумно запитала вона. — Та не біда. Можна, я визирну на подвір’я на хвилинку?
— Спробуй, — дозволила Наталі. А коли дівчина щезла в темряві, поцікавилася:
— Дано, ти часом не бачиш, куди вона пішла?
Дана підвелася і вгледілася в темряву.
— У садок за будинком. От чудна! І цукерку взяла з собою.
Вранці дівчинка прокинулася від неймовірного галасу у дворі. Вона зіскочила з ліжка і, поспішно накинувши халатик поверх нічної сорочки, вибігла з будинку.
Галас долинав із саду. Дана чимдуж кинулася туди і обігнала тітку, яка в халаті і пантофлях (а вона ніколи в такому вигляді надвір не виходила!) теж бігла в тому ж напрямку.
— У нас там єгипетська піраміда чи вавилонська вежа? Чого вони так репетують зранку?
Дана добігла першою і остовпіла від здивування: люду справді було сила-силенна. Непрохані гості товпились усюди: по той і по цей бік паркану, вони кричали, сміялися, загалом поводилися дивно. Переважно це були діти, разом з ними стрибала і раділа Руся, яка ще вчора дибала, мов немовлятко. Тепер вона бігала під якимсь дивним деревом, якого, Дана була впевнена, ще вчора в садку не було. І стовбур, і гілля, і листя, і невеличкі круглі плоди цієї рослини мали дуже незвичне коричневе забарвлення, а коли племінниця і тітка підійшли ближче, відчули, що повітря навколо дерева повнилося розкішним шоколадним ароматом.
— Дано, поглянь, як чудово! — помітивши дівчинку, Руся кинулась їй назустріч. — Мені вдалося, хоч я й не сподівалася.
— Що саме вдалося? — не зрозуміла дівчинка.
— Це дерево! — Руся аж сяяла від радості. — Ти ж сумувала, що цукерки закінчилися. От я і виростила з останньої шоколадне дерево. Тепер у нас завжди будуть цукерки. До речі, листя і гілля теж можна їсти.
Щаслива Руся відламала гілочку і простягла її Дані.
— Спробуй, на смак точнісінько як цукерки!
Дівчинка автоматично взяла гілочку, відкусила шматочок і почала жувати. Шоколад виявився на диво смачним. Здається, це зрозуміли і ті, хто знаходився за парканом, вони щосили налягали на нього, щоб отримати бодай листочок.
— Кінець світу! — похитала головою Наталі. — Дано, веди це чудо природи в дім. А я спробую вгамувати тих ласунів.
Племінниця вхопила Русю за руку і потягла в дім.
А тітка вже впевнено цитувала положення закону про приватну власність і лякала непроханих гостей міліцією.
Дана заштовхала русалку до кімнати і причинила двері. Вона вже хотіла вилаяти бешкетницю, але та, геть перемащена шоколадом, знічена і перелякана, викликала лише жаль.
— Я хотіла віддячити вам за доброту, — тихо почала виправдовуватися Руся. — Я хотіла, щоб ви були щасливими.
Дана сіла поряд із русалонькою і поклала їй руку на плече.
— А ми й так будемо щасливі. Обгорнемо дерево поліетиленовою плівкою, щоб ті його пахощі не принаджували всіх на світі. А самі будемо відрізати по шматочку і їсти. Не сумуй! Краще ходім умиватися. А ти справді вмієш чаклувати? — поцікавилася Дана.
— Я дуже мало вмію. Це не чари, просто розвага, фокуси. Я ж дочка Морського царя, — сумно додала Руся.
Тітка взагалі не лаяла русалоньку. Вона поставилася до її витівки по-філософськи — мовляв, якщо є цукерки, то хтось колись мусить виростити з них цукеркове дерево!
Два дні очікування принца промайнули дуже швидко. Руся, зрозумівши, що чари у світі людей — не ті якості дівчини на виданні, які потрібно демонструвати, вирішила швиденько навчитися всього, що вміють звичайні дівчата. Наталі призначила Дану відповідальною за навчання Русі, і та, озброївшись куховарською книгою і безліччю журналів з порадами, почала розкривати їй таємниці господарювання.
Та для русалоньки це була надскладна наука. Бідолаха боялася праски, верещала щоразу, коли дзвонив телефон, обпекла руку парою, намагаючись зварити борщ, але найкумеднішою виявилася спроба насмажити млинців. Ті ніяк не хотіли при перевертанні потрапляти на сковорідку, а летіли в найнесподіваніші місця: на підлогу, на шафу, а одного разу — на клітку з канаркою, від чого переляканий Паваротті видав чи не перший звук за все своє життя, та й той був більше схожий на вороняче каркання. Від переляку Руся почала мимоволі ще й чаклувати, і всі предмети почали літати кухнею, перекидатися і створили суцільний безлад.
Наталі не брала участі в тій метушні, вона сиділа у кріслі з іронічною посмішкою на вустах і сьорбала каву. Їй було весело. Натомість Дана дуже засмутилась через те, що не зуміла навчити чогось свою підопічну.
— Не хвилюйся, дівчинко, — меланхолійно протягла тітка.
Вони разом сиділи на сходах, що вели на веранду, і спостерігали, як Руся вирощує у саду дивовижні квіти білого кольору з рожевими краєчками — гібриди лілії і тюльпана. В темряві вони мінилися фосфоричним сяйвом. Душа русалоньки ніби співала, її серце переповнювалось вдячністю Дані та Наталі, і вона хотіла її якось виявити.
І вирішила це зробити не словами, а прекрасними квітами. Наталі їй не заважала.
— Вона так нічого і не навчилася, — з відчаєм прошепотіла Дана.
— А чи варто їй чогось учитися? — сміливо висловила тітка свій сумнів. — Поглянь, на що здатні її дивовижні руки! Крім того, вона така красуня.
Дівчинка спантеличено дивилась на тітку, а та розсміялася.
— Ти зробила все можливе, і дещо Руся таки засвоїла, я впевнена. Кожному своє, моя люба: одним борщ варити, іншим створювати шедеври. Кожному своє.