І Дана знову не стала сперечатися.
А русалонька продовжувала чаклувати над своїми дивоквітами, роблячи їх дедалі прекраснішими. Її тендітні білосніжні ручки пурхали у повітрі, мов два метелики, а обличчя сяяло усмішкою, вона сама здавалася витвором мистецтва, прекрасним і незбагненним водночас.
Вранці Дана прокинулася з великим бажанням попірнати. День не обіцяв бути легким: сьогодні мав приїхати Максим, кандидат у «принци» для Русі. Треба ще було піти з русалонькою до крамниці купити їй гарну сукню. Тож іншої нагоди потрапити на пляж сьогодні може й не трапитись. Дана навшпиньки прокралась повз кімнату тітки і відчинила двері до вітальні. Там її чекала несподіванка — Русі на канапі не було. Дівчинка вийшла у двір, минула сад із дивоквітами, що гойдалися, мов водорості в морі. Хвіртка була не замкнена. Дана замкнула її і пішла берегом. Сонце лише визирало з-за обрію, повітря дихало прохолодою, а вода, дівчинка вже знала, була теплою і лагідною. Спокійну морську поверхню не порушував ані подих вітерцю. Цієї миті Дана побачила Русю, яка пірнала у прозорій воді. Вона сміялася і бризкалася, як дитя. Русалонька теж помітила дівчинку.
— Дано, Дано, ходи сюди! Яка вода чудова! Як я скучила за морем! — вигукувала вона.
Руся вистрибувала із води, наче в’юнка срібляста рибка, і з кожного її руху можна було пізнати справжню русалку.
Дана скинула сукню і почала заходити у воду, як раптом побачила, що за спиною в Русі вода скаламутилася, аж завирувала.
— Русе, озирнися! — закричала дівчинка.
Та озирнулася і кинулася вбік від страшної чорної вирви. Дана підпливла вчасно, схопила русалоньку за руку і щосили потягла за собою. Але майже біля самого берега сама спіткнулася і впала у воду. Тієї ж миті із темного виру з’явилася гидка згорблена стара баба. Дана з жахом усвідомила, що це і є Морська відьма. Вона піднялася на шумовинні мало не до неба, і тому здавалася страшною, навіть величною.
Дана ніяк не могла підвестися на ноги, сковзаючись на слизьких камінчиках, але встигла краєм ока побачити, що Руся вже стоїть на березі.
— Доброго здоров’ячка, ріднесенька моя! — прогугнявила стара. — Надумала сховатися від мене? Я стільки світів обійшла, стільки морів обпливла, а ти ось де розважаєшся! У морі купаєшся, берегом бігаєш! А чи тобі відомо, дорогенька, що твій принц одружився з іншою, і ти маєш стати піною морською, за нашою домовленістю!
— Ні, це неправда! — вигукнула Руся.
— У тебе є голос?! — аж відсахнулася чаклунка.
— Так, я можу говорити! Мені його повернули чаклуни, сильніші за тебе! І сьогодні принц з’явиться, щоб одружитися зі мною! Ти програла, стара відьмо!
Мегера розсміялася гидким хрипким сміхом.
— Дурепа! Твій принц вже відгуляв весілля зі своєю коханою.
— Цього не може бути… — прошепотіла русалонька. — Адже я тут всього три дні…
— Тобі ж не відомо, русалко, як по-різному плине час в кожному вимірі. І тепер ти моя! Будеш моєю служницею протягом усього свого нескінченного русалчиного віку! Поглянь востаннє на свої стрункі ніжки, бо зараз вони назавжди перетворяться на хвіст!
Вона скерувала свою величезну чорну палицю на Русю. Та зойкнула і зіщулилась. А Дана нарешті підвелася. Вона кинулася до русалоньки, щоб якось її захистити, та в розпачі просто закрила собою. Останнє, що Дана побачила: яскравий струмінь світла вдарив з палиці прямісінько їй у груди. Дівчинці стало боляче, вона хотіла крикнути, та не змогла. Її раптом огорнула дрімота, яка відразу перейшла в глибокий сон.
— Ти ще довго будеш вилежуватися, ледащо! Ану прокидайся мерщій і ставай до роботи! — спросоння Дана здивувалась, що Наталі так дивно її будить.
— Що сталося? — пробурмотіла вона крізь сон. — Зараз я встану.
Дану хтось шарпонув за плече, їй здалося, що все навколо неї повільно коливається. Дівчинка розплющила очі… і закричала, потім почала хапати ротом повітря, а точніше — воду, бо з усіх боків її оточувала вода.
— Де я?! — закричала Дана. — Що зі мною сталося? Я померла? Втопилася?
— Та заспокойся ти! — дівчинку знову щосили шарпнули за плече. Тільки тепер вона помітила поруч із собою Морську відьму. — Чого репетуєш?! Ти під водою, жива-живісінька. І пробудеш тут ще довго-предовго, бо вік у русалок набагато довший, ніж у вас, людей.
— У русалок… — повторила Дана. Вона поглянула вниз і знову зойкнула — замість ніг у неї був хвіст.
Відьма посадила Дану в темницю, три стіни якої були викладені з камінців та черепашок, а замість четвертої стриміли ґрати, які давали змогу відьмі тримати в полі зору всіх своїх полонених. А їх тут було безліч.
Навпроти Дана нарахувала з десяток таких камер, де були ув’язнені бідні русалки, та й по тій стороні, де знаходилась в’язниця дівчинки, їх було ще більше, напевне.
Щоранку відьма відряджала своїх бранців збирати компоненти для її чаклунського страшного варива.
Перед тим, як русалки випливали через потаємний хід у відкрите море, відьма одягала їм на пояс залізний обруч з довгим ланцюгом. А ще за невільницями наглядали мовчазні восьминоги. Тому втекти було абсолютно неможливо.
Перші дні в полоні минали для Дани як уві сні. Їй не вірилося, що все це відбувається насправді, здавалось, що скоро вона прокинеться і цей жах розвіється як туман. Але день спливав за днем, і нічого не змінювалося.
Дівчинка впала в цілковиту апатію: слухняно виконувала накази відьми, раз у день їла бридкі водорості і забувалася у важкому сні без сновидінь.
Хтозна, скільки часу минуло відтоді, як Дана стала русалкою, аж однієї ночі її по щоці боляче вдарив камінець. Дівчинка прокинулась і сіла. Поруч нікого не було, десь далеко хропла відьма, навкруги панувала темрява.
— Гей, Дано, ти чуєш мене? — пролунав шепіт.
Дівчинка почала швидко обмацувати стіну, і раптом її рука натрапила на невеличкий, кілька сантиметрів завширшки, отвір.
— Хто тут? — прошепотіла Дана.
— Я — Мейріс, мене теж ув’язнила стара мегера. У нас із тобою спільна стіна. Я возився з нею вже декілька тижнів і нарешті зрушив з місця два камінчики. Тепер я можу торкнутися тебе. Ось моя рука, — Дана відчула дотик. А Мейріс вів далі: — Я чув про те, як ти сюди потрапила. І знав ту русалоньку, замість якої ти тут ув’язнена. Це молодша донька царя. Найвродливіша. Я хочу тобі допомогти.
Дівчинка лише гірко усміхнулася.
— Як же ти зможеш мені допомогти, коли й сам бранець?
— Таки зможу, — наполягав Мейріс. — Ось, поглянь, тільки обережно, воно гостре!
Дана просунула руку в щілинку і взяла щось маленьке, схоже на кишеньковий ножик.
— Що це?
— Це ключ від замка на обручі, якого вдягає на нас відьма. Я виміняв його у відьминого прислужника за рожеву перлину. Завтра під час роботи я відімкну твої і мої кайдани, і ти станеш вільною.
— Невже?.. — мало не закричала Дана.
— Так, — сумно промовив Мейріс. — Але знай — чаклунка користується багатьма шляхами в різні часові простори, в паралельні нашому світи. Щоб потрапити додому, тобі треба дізнатися, де знаходиться потрібний тобі портал і як його відкрити. Якщо хочеш, влаштуємо втечу хоч завтра, я відведу тебе до нашого царя, може, він допоможе.
— Я подумаю до ранку, — відповіла Дана і замислилася.
Дівчинка почала міркувати: звичайно, втекти звідси хоч куди-небудь — це вже щастя, але невідомо, чи зможе Морський цар повернути її додому.
Вранці мовчазний восьминіг відчинив Данину камеру, накинув на неї залізний обруч із замком. Сьогодні дівчинка повинна була збирати дрібні чорні перлини — так наказала відьма.