Дана виринула з води і відразу замружила очі. Вона й забула вже, яке воно величне і осяйне — сонце. Адже крізь товщу води його проміння здавалося каламутним і зовсім не зігрівало.
Коли очі звикли до світла, дівчинка озирнулася і закричала від радості:
— Вдалося! Мені вдалося!
Так, це був той самий пляж, неподалік виднів паркан тітки Наталі. Дана не стала гаяти час. Вона щосили рвонула, пливучи до мілини, до берега. Тут дівчинка сіла на пісок і дістала пляшечку, яку завбачливо прихопила з собою, — там було зілля, що робить русалку людиною.
Вона заплющила очі і випила рідину. Тієї ж миті її тіло немов спалахнуло, невидиме полум’я обпалило хвіст, і Дана знепритомніла.
— Дано, люба моя! Ти жива!!!
Вона розплющила очі і побачила над собою схвильоване обличчя Русі. Так, це була вона — морська красуня, із прекрасних зелених очей якої капали сльози і чиї уста намагалися усміхатися.
— Я не знала, як тобі допомогти. Увесь час сиділа на березі і чекала. Та все марно. Наталі взагалі ці чотири дні мучиться з серцем. Вона вже й не сподівалася тебе побачити.
— Чотири дні? — Дана сіла. У неї паморочилося в голові. — Я пробула в полоні більше ніж півроку!
— Тобі здалося, — Руся обійняла дівчинку за плечі. — У моєму світі час спливає інакше, ніж на землі. Ходімо додому!
— Зачекай, — Дана подивилась униз і помітила, що замість хвоста в неї знов з’явилися дві стрункі ніжки. Вона полегшено зітхнула. — Тепер можна й додому.
Дана зіперлася на плече русалоньки, і вони рушили узбережжям. Раптом земля затремтіла від страшного гуркоту. Дана озирнулася. Море вирувало, пінилося, бурхало, здіймаючи хмару бризок — немов це було виверження вулкану.
— Тікай мерщій! — вигукнула дівчинка, відштовхуючи русалку від себе.
Та Руся вчепилася в неї щосили.
— Я не дозволю тобі знову це зробити задля мене! — кричала вона. — Не дозволю!
— Вона нічого нам більше не вдіє! — Дана вихопила пляшечку з блакитним зіллям, вилила його на пісок собі під ноги. Тієї ж миті дівчата опинились у прозорій напівкулі, в’язкій, мов із розтопленого скла.
— Ти думаєш, що можеш захиститися від мене?! — ревіла Морська відьма, трясучи над головою своєю палицею. — Зрадниця, брехливе дівчисько! Я перетворю тебе на камінь!
— Ти нічого мені не зробиш, — із дивовижним спокоєм відповіла Дана. — Зачекай мене тут, — звернулася вона до Русі.
Русалка навіть не встигла заперечити, лише благально простягла руки.
А дівчинка вийшла із захисної кулі і зупинилася біля води, прямо перед розлюченою відьмою.
— Ти сподіваєшся, що я тебе пожалію, негіднице?! 3 якого б це дива? — зареготала мегера.
— Бо насправді в тебе добре серце, лишень за роки самотності воно стало холодне мов крига і тверде мов камінь. Тебе справжню виявить ось це зілля — «Добре серце».
Стара зареготала ще сильніше.
— Ти неуважна учениця, я ніколи не варила такого зілля! — гаркнула вона.
— Знаю, — всміхнулася Дана. — Його зварила я!
І щосили жбурнула у відьму пляшечку з рожевим зіллям. Пляшечка розбилася об палицю, і рожева рідина покропила чародійку. Та заверещала і впала у вирву.
Море заспокоїлось, а прозора півкуля щезла.
— Ти вбила її? — стривожено запитала русалка.
— Ні. Це зілля мало показати добро, що є в кожній людині, та, мабуть, я помилялася…
— Поглянь туди! — раптом гукнула Руся.
На берег хвилею винесло людину, точніше — русалку. Вона мала біляве волосся, яке прикрашали троянди. Дівчата кинулися до неї. Русалка розплющила прекрасні блакитні очі і всміхнулася.
— Дякую тобі, добра дівчинко, — прошепотіла вона слабким голосом. — Ти врятувала мене. Багато тисячоліть носила я на собі закляття «Кам’яного серця», і тільки ти змогла мене розчаклувати. Моє ім’я Аврора. Я була доброю чарівницею, та коли відкинула кохання Морського демона, він перетворив мене на відьму, злу і бездушну. Чим же я спокутую все те зло, яке вчинила за ці роки, хоч і не з власної волі?
— Для початку звільни всіх бранців, які ще й досі сидять за ґратами у твоєму палаці, — порадила Дана.
— Так, так, — промовила Аврора, — я мушу поспішати.
Та раптом море знову збурилося величезними хвилями.
— Що ж це таке? — тільки й встигла охнути Дана.
Із вируючої піни з’явився Морський цар.
— Таточку! — вигукнула русалонька, заридала і кинулась до свого батька.
— Донечко, я вже й не сподівався побачити тебе живою!
Хвиля підняла русалоньку до царя і вони обійнялися. У Дани аж у голові запаморочилося від такої кількості подій, вона знесилено сіла на пісок.
Цієї миті володар морів побачив Аврору. Він повільно відпустив Русю і підплив до того місця, де сиділа колишня Морська відьма.
— Авроро, це ти? — затремтів його голос. — Це ти, моя люба сестро? Не може бути… Скільки ж часу минуло… Невже це ти?
Білява синьоока русалка уважно вдивлялася у суворе обличчя царя і раптом заплакала:
— Це я! — вигукнула вона. — Я й не сподівалася, що ти ще живий. А це, — вона вказала на русалоньку, — твоя донька?
— Ось такий щасливий кінець, — усміхнулася Дана. Вона сиділа на сходинках веранди з Марлоном на колінах. — Морський цар дуже добрий, коли щасливий. Він вибачив непослух дочці і благословив її жити у світі людей у злагоді зі своїм принцом. Приголубив сестру Аврору і їй теж вибачив. А мені дуже і дуже дякував.
Тітка випустила сизу хмарку диму.
— Так, цікавенька історійка! Шкода, що я не встигла познайомитись із володарем морів, не кожен день така нагода випадає.
— Грізний він, здоровенний дядько. А загалом навіть милий.
Наталі кивнула головою, мовляв — «я так і думала».
— Треба запитати в Русі, як там Максим, — раптом згадала тітка. — 3 ним взагалі можна якось вийти на зв’язок?
Дана підвелася і підійшла до паркану, що межував із сусіднім двором.
— Русю, — гукнула дівчинка, перехилившись через паркан. — Як там Максим?
Колишня русалка визирнула з квітника.
— Раніше, як за місяць, не чекайте. Він зараз вивчає глибинні рифи.
До Русі підійшов білявий юнак і обійняв її за плечі.
— Ходімо пити чай, люба, — промовив він ніжно. — Привіт, Дано! Може, й ти з нами?
— Привіт, — відгукнулася Дана. — Ні, дякую.
Руся помахала їй рукою, і вони пішли. Дана провела поглядом Русю і її коханого, потім озирнулася до Наталі.
— Це ж треба, щоб принцом Русі став цей сусідський Сашко! Чим він її зачарував?
— Не знаю, — зітхнула тітка. — Покохала вона його. Максим через своїх клятих хробаків запізнився всього на день, а вона зустріла того Сашка на березі, коли тебе шукала. От і все.
— Доля… — промовила Дана.
— Мабуть, — згодилася Наталі. — А мій невгамовний Максим тепер в гостях у Морського царя, сновигає рифами з риб’ячим хвостом. От легковажна людина!
— Нічого. Може, для нього так краще.
Наталі промовчала. Вона тихенько погойдувалася у своєму кріслі, розкошуючи ароматом нічної фіалки і гарної кави.
— Життя — незбагненна річ, — нарешті озвалася вона. — Іноді здається, що тобі відкрились усі світові таємниці і вже ніщо тебе не здивує. І саме тоді трапляються справжнісінькі, незбагненні чудеса. — Тітка зітхнула і поставила чашку на стіл. — Ходімо спати, дорогенька.
Наталі повільно підвелася з крісла і обійняла дівчинку за плечі.
— Зате тепер нас і справді важко здивувати. Хіба ні? — засміялася Дана.
Цієї миті у клітці голосно защебетав Паваротті.