— У нього поранена нога. Він втратив багато крові, але його життю ніщо вже не загрожує. Я знаю, що з ним все буде гаразд, — заспокоював Тібальдо Дану. — Ви з ним ще побачитесь.
Дівчина стояла біля величезного дзеркала в білій сукні, а швачка чаклувала над подолом.
— Ні, Тібальдо, не побачимось, — сумно відповіла Дана. — Ти ж чудово знаєш, що сьогодні після коронації я маю повернутися додому. Сподіваюсь, Дар допоможе мені зробити гідний вибір, — Дана зітхнула.
— Я теж сподіваюся. Ви знаєте, я лише другий після батька чаклун у роду, а цього дуже мало. Роди чаклунів у нашому королівстві нараховують десятки поколінь. — Тібальдо знизав плечима. — Я дуже слабкий маг. Залишається лише покладати надію на те, що новий король виявлятиме до мене хоч трошки ласки. — Тібальдо всміхнувся.
Надвечір увесь замок сяяв казковими вогнями. Тронна зала була прикрашена різноманітними квітами, і від їх аромату паморочилося у голові. Дана сиділа на високому троні в білій сукні із золотим вінцем на голові. Згодом вона мала передати його новому королю.
— Сьогодні володарка драконів, принцеса Діана, — проголосив один з придворних, — обере істинного короля для нашого народу, який розпочне нову королівську династію.
Дана встала. Вона робила все так, як її навчили. Спочатку заплющила очі і подумки покликала Дара. Коли тепле світло розлилося у її грудях, дівчинка зрозуміла, що бачить із заплющеними очима. Тільки всі люди, на яких вона дивилася, були огорнені кольоровим сяйвом, навіть обличчя годі було розгледіти. Саме так і бачать людей дракони. Їм байдуже, який ти зовні, вони помічають лише сяйво твоєї душі. Дана шукала того, чиє сяйво переливатиметься веселкою. Нарешті дівчинка помітила такий силует. Вона попрямувала до нього і, не розплющуючи очей, поклала на голову цієї людини королівський вінець. Навколо зависла мертва тиша. Дана розплющила очі — перед нею стояв знічений Тібальдо. На його голові сяяв королівський вінець, а очі були зовсім перелякані.
— Що це ти зробила? — прошепотів він самими губами. Від страху він забув, що звертався до Дани на «ви».
Дівчинка засміялася.
Вона взяла Тібальдо за руку і підняла її догори:
— Це ваш новий король!
Загриміла музика. Загув натовп. І народ схилився перед новим королем.
Після цього відбувся пишний бенкет, який тривав цілісіньку ніч, з музикою і танцями. Всі, потомлені і щасливі, заснули аж на світанку. Тільки Дана, притримуючи поділ білої сукні, прокралася до кімнати нового короля Тібальдо.
— Тібальдо, прокидайся! — вона труснула його за плече.
Тібальдо сів на ліжку і довго тер очі.
— Що сталося, леді Діано?
— Ти маєш відправити мене додому, — сказала Дана.
— Просто зараз? — здивувався юнак.
— Так, просто зараз. Я не хочу чекати, поки всі прокинуться. Я не витримую довгих прощань. Я буду плакати.
— Розумію, — промовив Тібальдо і підвівся з ліжка.
Вони вийшли за мури замку, оминувши вартових, які мирно посопували уві сні.
Поки Тібальдо чаклував коло стіни, малюючи крейдою на ній незрозумілі знаки, Дана з сумом дивилася на дивовижний краєвид цієї казкової країни. Так, дівчинці шкода було її залишати.
— Все, готово! — озвався Тібальдо. — Ти справді не хочеш ні з ким прощатися? Навіть з Даром?
Дана не встигла відповісти. Вона відчула тепло біля свого серця, а сяйво побачила в грудях Тібальдо. І ось красень дракон стоїть поруч.
— А зі мною не треба прощатися, — зарокотав Дар. І Дана кинулась його обіймати. — Ти завжди будеш відчувати мене, бо дракон обирає щире серце раз і назавжди. Тепер ти зможеш бачити не лише зовнішню оболонку людей, а й їхню душу, чутимеш мову серця. Ти станеш мудрою, моя королево.
Дівчинка поцілувала дракона в холодне чоло, потім обняла Тібальдо.
— Будь справедливим королем, — промовила вона на прощання.
— Я знаю, що ми ще побачимося, леді Діано, — посміхнувся Тібальдо.
— Пора! — прошепотіла дівчинка. Тібальдо пробурмотів незрозумілі слова заклинання, і стіна розсунулася в різні боки, мов двері ліфта. Дана, не озирнувшись, пройшла в неї…
День був похмурий. Сьогодні Данина найкраща подруга Наталя до школи не прийшла. Мабуть, це на краще, бо ніхто не смикав і дівчинка могла спокійно дивитися на сіру мряку за вікном.
Вона пригадувала в деталях свою дивовижну пригоду, яка могла б здатися казкою, якби не невеличка пожежа в кімнаті батьків і дивне тепло в серці. А ще спогад про Срібного Лицаря.
Раптом на парту перед Даною ліг невеличкий букетик троянд.
Дівчинка озирнулася. Перше, що вона побачила, — це проникливі блакитні очі. Дана аж підскочила. Та видіння зникло — то був Сергій. Вона не відразу помітила, що однокласник спирався на милицю.
— Що це з тобою? — Дана відвела погляд від хлопця.
— Так, невелика травма.
Дівчинка повільно підняла голову і знову зазирнула йому у вічі — ні, вона не могла помилитися. Це неймовірно, але очі… Це були ті самі очі…
— Якби я міг, леді Діано, — раптом озвався Сергій, — то дарував би вам квіти щодня до кінця життя…
Дана зойкнула і вибігла з класу.
Дощик перестав накрапати і визирнуло сонечко. Сергієві було важко ходити, і тому вони присіли на лавку у сквері. Так, він пішов за нею слідом, коли вона втікала з дракончиком у сумці, він побачив її переслідувачів і, не вагаючись ні на мить, стрибнув за ними в розкритий портал. Він не зміг наздогнати тих, які на конях везли Дану до замку Астіна, але доля звела його з повстанцями. Задля неї він одягнув лицарські лати і навчився битися на мечах. Задля неї він мало не загинув. Дана слухала Сергієву розповідь і дивувалася, як раніше могла вважати його негарним і незграбним, а головне — нездатним на справжній подвиг? Як можна було бути такою сліпою? Та він, напевне, найсимпатичніший хлопець у класі! Особливо його блакитні очі…
Але суть була зовсім в іншому, бо тепер Дана бачила не лише очима, а й серцем. Так, як навчив її Дар.
Дана ставала мудрою.
Дана і русалка
Тітка Наталя — неймовірно цікава людина. Невідомо, чи взагалі її можна назвати родичкою Дані. Навіть мама не знала, ким доводилася їм тітка: троюрідною сестрою маминої двоюрідної тітки чи чотириюрідною тіткою маминої троюрідної сестри.
Це була таємниця без розгадки. Та Дана не дуже й переймалася простеженням їхнього родинного зв’язку, адже тітка Наталя їй подобалася найбільше серед усіх родичів. Хоча за віком вона була ровесницею Даниної бабці, та назвати її бабусею навіть язик не повертався, і сама тітка вимагала, щоб до неї зверталися лише на ім’я, і не інакше як «Наталі».
Жила тітка Наталі в невеличкому будиночку на узбережжі Чорного моря, і Дана з батьками щороку приїжджала до неї на канікули. Тітка мешкала сама і не дуже любила гостей. До себе в дім вона запрошувала лише Данину родину (бо дуже любила дівчинку) і сина своєї ще однієї далекої родички — Максима. Хлопець був круглим сиротою і майже ввесь час жив разом з Наталі, але Дана ще ніколи його не бачила. Бо Максим, на тітчине переконання, був дуже непосидючим і цікавився усім на світі. Наприклад, одного разу він цілий місяць жив у горах, грівся коло вогнища і харчувався рибою, яку ловив саморобним пристроєм, та корінцями, які знаходив у лісі. Саме через ті корінці, на яких хлопець ще не дуже розумівся, і потрапив він до лікарні. Але отруєння його зовсім не налякало, і щойно Максим залишив лікарняне ліжко, як уже стрибав із парашутом. А зараз, за словами тітки, хлопець бродив лісами, вивчаючи життя комах і хробаків.