Залишив нам опис козацького війська і прусський посол Вайнбер: «Це немолоді, хоробрі люди, на добрих конях, кожний з довгою рушницею в роді шотландських; мають з собою десять польних гармат (декотрі від цісарів Фердинанда III і Рудольфа II), цілим серцем бажають бою».
Ці горді й волелюбні люди не припиняли боротьби з Річчю Посполитою, і в результаті Народно-визвольної війни 1648—1654 років під проводом Богдана Хмельницького була створена Українська козацька держава на чолі з гетьманом. І хоча українських володарів булави обирали, тобто Гетьманщина була чимось на зразок козацької республіки, в очах українців гетьман мав незаперечну владу, не меншу, ніж влада будь-якого короля або царя. Такої ж думки був і Хмельницький: «Я доказав уже, про що не мислив зразу; тепер докажу, що намислив: визволю з лядської (польської) неволі руський (український) народ увесь! Попереду воював я за свою шкоду і кривду, тепер воюватиму – за нашу православну віру. Поможе мені в тім весь народ, по сам Люблін, під Краків, і я народу не відступлю, бо то права рука наша. А щоб ви, підбивши селян, не вдарили на козаків, матиму їх двісті, триста тисяч. За границю війною не піду; на турчина й татарина шаблі не підійму! Досить маю тепер на Вкраїні, на Поділлі й Волині. А ставши над Віслою, скажу дальшим ляхам: «Сидіть і мовчіть, ляхи!» І дуків (воєвод) і князів туди зажену! А як будуть за Віслою брикати, знайду я їх і там, певно! Не стане мені на Вкраїні нога ні одного князя або шляхетки; а схоче котрий з нами хліб їсти, – нехай Війську Запорозькому буде слухняний. Малий я, незначний чоловік, але з волі Божої став самовладцем і самодержцем руським».
Після підписання Зборівської угоди Хмельницький оселився в Чигирині й став заводити новий лад на Україні. Цей договір давав українському народу право не слухатись тих законів, які заведено було польським урядом. Призначена раніше старшина й адміністрація втратили свої права. Скрізь залишилися тільки виборні органи влади, міські та козацькі. Хто не входив до складу козацтва, той записувався в міщани, хоч і жив на селі. Міщани обирали собі свою старшину, а козаки – свою. Козаки ніяких податків не платили, а служили у війську; міщани ж платили і у війську не служили.
З того часу, як козацтво стало ширше оселятися на волості й заводити тут свої порядки, Запорозька Січ втратила своє значення як осередок (столиця) козацтва. Осередком стала гетьманська резиденція – Чигирин. Там перебувала генеральна козацька старшина та вирішувалися найважливіші військові, судові й адміністративні справи.
Там були й генеральні канцелярії. Чигирин став столицею України. Нові порядки заводилися поволі й самі собою, а старі не скасовувалися: не було часу. Тому склалося так, що на паперах був старий закон, а в житті вироблялися нові закони й порядок.
За часів Хмельницького на Гетьманщині було 17 козацьких полків – Брацлавський, Білоцерківський, Вінницький, Канівський, Київський, Корсунський, Кропив’янський, Ніжинський, Переяславський, Поволоцький, Полтавський, Прилуцький, Уманський, Черкаський, Чернігівський, Чигиринський і Миргородський.
В деяких полках не було й десяти сотень, а в інших набиралося до двадцяти. В сотнях бувало й по 200, й по 300 чоловік, а бувало й менше сотні. Кожен полковник був начальником всієї своєї полкової округи.
При полковниках стояла полкова старшина: обозний, суддя, осавул, писар. Вони радили полковникові в усіх полкових справах. Сотники правили сотенними округами, а отамани – сільськими та міськими козацькими громадами. Козацька старшина керувала не тільки козаками, а й усім населенням своєї округи, тобто на чолі громадянського управління тієї чи іншої місцевості був той самий полковник, який очолював полк, до складу якого входило населення тієї ж місцевості. Полк був не тільки військовою, але й суспільно-громадською одиницею. Полковники і сотники об’єднували військову і цивільну владу, включаючи судову.
Деякі великі міста і церковні та панські маєтки були підпорядковані гетьману. Гетьман правив Україною. При гетьмані була генеральна старшина (генеральний штаб): обозний, суддя, осавул, писар. Вона радила гетьману в усіх державних справах (була при ньому чимось на зразок сучасного кабінету міністрів).