Подивитися на від’їзд князя Данила зібралося стільки народу, що за різьбленими воротами гул стояв, як у величезному, в людський зріст, вулику, населеному бджолами. Здавалося, весь Холм – улюблена обитель князя – почав ворушитися від великої кількості ніг, що топтали його схили, прикрашені величними стінами й баштами. Будівничі, орачі, рибалки, пастухи і священики, зброярі та землекопи, русичі і лівонці, ляхи і угри, діти і дорослі, чоловіки і жінки – усі вони зійшлися до палацу, збудованого із зеленого карпатського каменю. Серед них було багато втікачів, що рятувалися в Галичині від тартарської навали. І всі вони, обжившись, правили одне й те саме: у цих краях їм дихається вільніше, ніж у Суздалі, Володимирі, болотистій Московії та розбійному Новгороді. Дякували тутешньому народові за притулок, згадували добрим словом великого князя Данила, що не побоявся дати пристановище тим, хто втік від ярма тартарського.
У такі дні загального стовпотворіння Анна Мстиславівна особливо гостро відчувала невиразну тугу й самотність, що не могли скрасити ні діти, ні співучі дівки-витівниці, ні чоловік, тим паче останні години перед розлукою він вирішив провести не з сім’єю, а зі своїми воєводами й боярами. Чекаючи, коли її покличуть прощатися, сиділа Анна на балконі, ховаючи холодні пальці в широких рукавах малинового літника. Холодний вітер тріпав пасма чорного волосся, що вибилося з-під білої головної тканинки. Сиві волосинки були ретельно зафарбовані сажею, а перші зморшки біля очей і губ розгладжувалися за допомогою особливого жиру, непомітного на шкірі. За спиною Анни стояла її улюблениця Завида, яка краще за інших угадувала настрій господині й завжди знала, чим їй догодити. Але сьогодні навіть Завида дратувала княгиню. Так би і вколола її голкою або припекла свічкою, щоб зігнати на ній роздратування.
– Може, бажаєте випити кваску або настоянки, що бадьорять? – поцікавилася служниця, намагаючись вивести Анну з похмурого споглядання.
– А може, бажаєш покуштувати різок свіжих? – запитала у відповідь Анна, не повертаючи голови.
– Та за що, Господи? – удавано злякалася Завида, що чудово знала доброту своєї господині.
– За те, що думати заважаєш розмовами своїми дурними. Сумую я, не бачиш хіба? Не до пиття мені, не до їжі.
– Не можна так, княгине. Обличчям змарніли навіть. Не сумуйте, не хмуртеся, гріх це.
– Гріх? – здивована Анна обернулася до служниці. – Який же це гріх?
– Красу свою неземну ви не бережете, – суворо сказала Завида. – Вона вам не для того дана, щоб супитися або голодом себе морити. Принести чого-небудь смачненького?
Хмари на серці Анни почали розвіюватися від таких слів. Вона знала, що гарна: високі половецькі вилиці, тонкий ніс під зведеними бровами, яскравішими за блискуче вугілля. Однак лестощі так пестять слух, що ніколи не бувають зайвими.
– Моя краса згасла давно, – мовила Анна. – Де вона, молодість? Агов! Не відгукується. Нема її. Закінчилася.
– Як на мене, то ви з роками ще милішою і вродливішою стаєте, – сказала Завида. – Ось тільки їсти треба. Особливо після ночей безсонних.
Вона лукаво й допитливо подивилася на господиню, даючи зрозуміти: усе бачу, нічого від мого ока не сховається.
Анна заклала руки за голову, солодко потягуючись. Це теж було послання без слів: так, кохає мене чоловік, зовсім заїздив, усю ніч спати не давав.
– Хіба що яблучко печене з’їсти? – сказала Анна, стримуючи позіхання. – І пряника медового? Звели, нехай принесуть. А сама не йди, разом униз дивімося, а то одній нудно.
Незабаром два спритні хлопці внесли на балкон невеликий столик на журавлиних ніжках і відразу його накрили: солодощі, печиво, напої. Анна вибрала тепле молоко.
– Ось і правильно, – схвалила Завида, беручи глечик. – Від молока шкіра біла, а губи червоні.
– Раніше покусаєш їх трохи – і вже червоніють, – поскаржилася Анна, розглядаючи оригінальний візерунок на прянику. – А тепер кров від губ відступила, доводиться їх вишневою настоянкою підфарбовувати.
– Найяскравіший буряковий сік, пані. У нас у селі всі жінки ним користувалися, і молоді, і старі.
– Ось і роздобудь мені такого, Завидонько. Я маю гарна бути.
Промовивши ці слова, Анна відклала надкушений пряник і підвелася, щоб краще бачити. На майдан перед дорадчою палатою під’їхали три вершники, один із них спритно зіскочив на землю і швидко увійшов у відчинені двері, грубо відштовхнувши стражника, що звернувся до нього. На ньому були жовті романські чоботи зі шпорами, сині шаровари і червоний каптан, розстебнутий так, щоб усім було видно його рідкісну шовкову сорочку, білішу за найбіліший сніг. Його супутники, одягнені простіше, але з підкрученими вусами і в однакових оксамитових шапках, прив’язали коней до загальної конов’язі, проте самі до дружинників не підійшли, а залишилися стояти осторонь, гризучи горішки і хвацько спльовуючи шкаралупу. Це були вірні слуги молодого боярина Андрія Гавриловича, відомого своїм гарячим норовом і непокорою. Прекрасно знаючи, як не любить князь Данило запізнень, він, незважаючи на це, постійно приїжджав останнім. Навмисно? Анна була переконана, що так. Вона дивилася на боярина Андрія, і її обличчя зарум’янилося безо всякого буряка й вишні.