– Знову спізнився, окаянний, – сказала вона, сідаючи на лаву.
– Мабуть, у нової любки затримався, – мовила Завида, скоса поглядаючи на господиню.
– А що, нова в нього? – запитала Анна так байдуже, немов її це геть не цікавило.
Губи служниці торкнула ледь помітна усмішка.
– А в нього щодня нові, – відповіла вона.
Анна кинула пряник на стіл так, що перекинула горщик із малиновим варенням.
– Черствий, – сердито сказала вона. – Ось велю куховарів висікти, знатимуть.
Рвучко підвівшись, вона покинула балкон. Завида залишилася стояти там, де стояла. Дивилася вона не вслід господині, а на скатертину, якою розпливалася багряна пляма. Була вона схожа на щойно пролиту кров.
– Господи, збережи і помилуй, – пробурмотіла Завида, хрестячись.
Князь Данило глянув на боярина Андрія, що зазирнув до зали, невдоволено поморщився і махнув рукою: заходь, мовляв, сідай. Сам він сів на невисокий масивний трон, із трьох боків якого були однакові дубові крісла. На них сиділи бояри, викликані на раду. За спинкою трону стояли Лев і Мстислав Даниловичі, яких князь залишав замість себе. Стороння людина ніколи б не зрозуміла, що бачить перед собою рідних братів. Мстислав – увесь у діда – був чорнявий, кошлатий і кремезний. У Льва волосся було світле, кучеряве, очі – теж світлі, кольору соснової кори. Спілкувалися між собою вони мало і неохоче. Саме тому Данило вирішив поставити на князювання обох. Так синам доведеться вчитися жити один з одним, інакше з боярами не впоратися. Ті, відчувши слабину, умить почнуть норов показувати, як коні, які втратили тверду руку.
– Чи хоче хтось узяти слово? – запитав Данило, обводячи поглядом присутніх. – Я свою волю до вас доніс, бояри. Перечити будете? Або так пристанете?
Коли він повертався з боку в бік, золота пряжка на правому плечі мерехтіла в косих стовпах денного світла, що простягалися від вікон до підлоги. Плащ був темно-синій, як вечірнє небо перед тим, як забарвиться нічною чорнотою. Під плащем біліла розстебнута сорочка, розшита перлами. Чоботи Данило взув з високими підборами, щоб підошви не вислизали зі стремен під час тривалого переходу. На перев’язь начепив широкий короткий меч прадіда.
– Отже, нічого вам сказати, – виснував він, не припиняючи ширяти поглядом по обличчях бояр.
– Є! Є, княже!
Палицею вдарив Мирослав, довга сива борода якого діставала клином до пояса.
– Говори, воєводо, – кивнув Данило.
– Я твій норов добре знаю, князю, – промовив старий, підводячись і налягаючи на свій кручений посох. – Змалку ти ріс під моєю опікою.
Це була щира правда. Сорок років тому Мирослав узяв на себе клопоти про осиротілих Данила і брата його Василька. Не тільки вберіг їх від угрів і бояр, що розперезалися, а й навчив усього, що повинні знати й уміти князівські сини. Данило й Василько були вдячні Мирославові все життя, хоча погляди їхні розходилися з будь-якого приводу все далі й далі, як шляхи вовка-батька і змужнілих вовченят.
– Здогадуюся я, що ти задумав, – продовжував Мирослав розмірено. – Не подобається мені це, ох, не подобається.
– Що маєш проти синів моїх? – насупився Данило.
– Та нехай правлять, – відмахнувся Мирослав і, перечекавши, поки інші луною повторять його слова, сказав зовсім іншим тоном: – Я не про те кажу.
Данило відкинув голову назад, стискаючи пальцями підлокітники трону.
– Рада зібралася, щоб вирішити, хто моє місце посяде.
– Вирішили вже, – відповів на це Мирослав. – Тепер про інше говорити хочу. Маю право.
– Має право, має право, – закивали, загули бояри на кріслах.
– Ну, кажи, – погодився Данило, схрещуючи руки на грудях.
– Кажуть, ти противитися Батию надумав. Це правда?