Попереду, у позолочених і сріблястих обладунках, велично й гордовито їдуть головні воєводи хана – їхні круглі щити немов дзеркало блищать, щоб сліпити ворога; на ногах чоботи зі зміїної шкіри, яким нема зносу; криві мечі так гостро відточені, що ними найтонші волосинки рубати можна; на гострих шоломах цільні кінські хвости майорять. Під обладунками плечі, спини і груди воєвод чарівними малюнками прикрашені – наконечники і клинки від них відскакують, малої подряпини не залишаючи. Кожного з них тисяча дружин супроводжує, усі красуні, гнучкі й холодні, як гадюки. За кожним, скільки бачить око, рать тягнеться – верхи, пішки, кроком, бігом, на волокушах, на критих возах із колесами в людський зріст, на безрогих горбатих бугаях із довгими волохатими шиями.
Скупчення це, що ворушиться, удень і вночі гуде, скрипить, бряжчить і брязкає, стовпи пилу здіймаючи до самого неба. У поході ніхто не сміє і очей зімкнути, щоб не гнівити Батия, який то тут з’явиться, то там, сидячи на своєму вогненно-рудому коні з бичачими грудьми і тонкими, ніби точеними, ногами. Махне нагайкою – і ось уже він на горі над Либідь-річкою гарцює, милуючись Києвом, що палає разом із жителями, різьбленими теремами, чудотворними іконами і стародавніми грамотами, на яких записано всю історію Русі. Махне нагайкою вдруге – і топче його баский жеребець згорблені спини полонених, яким велено східці для великого хана складати, – і щоб не пискнула жодна жива душа! А втретє махне – і переноситься просто на протилежний берег Дніпра, щоб вести своє військо все далі й далі, до самого краю землі… Захоплений оповідач, який зображав Батия, що скаче, так жваво допомагав собі жестами, що ледь не зачепив по носі дядька Гордія – той відштовхнув його руку.
– Ач розійшовся, талалай! Ніби горобець крильми махає! Тартарин клятий у нього наче богатир билинний. Вигадав теж.
– Так люди казали, – почав виправдовуватися Іванко. – Я що? Я ж його не бачив, Батия.
– А не бачив, так не бреши, – відрізав Гордій, обсмоктуючи риб’ячий хребет. – Нічого за злими язиками повторювати. Вони як ті онучі на вітрі бовтаються. – Він кивнув у бік онуч, розвішаних на просушування. – Туди-сюди, туди-сюди.
Як і всі, що сиділи поблизу вогнища біля річки Горинь, був босий, але голі ноги його, забруднені мулом до самих колін, здавалися взутими в чоботи. Він не поспішав їх мити, щоб супутники не забували, хто саме добув минька до обіду. Іванко – той наловив майже дюжину раків, але яка ж це їжа, пустощі самі. Інша річ – минь у два лікті завдовжки. Білого риб’ячого м’яса на всіх вистачило, Гордій нікого не образив, усім по доброму шматку виділив.
Крім нього й балакучого Іванка, навколо вогню розмістилися ще троє: кругловида дівчина Лушка, стрижена, як хлопець, під горщик; жінка Степанида, що відгукувалася на прізвисько Тетеря; і вчена людина Никодим в обшарпаній попівській рясі, такій вигорілій, що з чорної вона стала сірою. Усі п’ятеро шукали щастя в землях галицьких і, якби не зустрілися на шляху, були б зовсім самотні.
Наприклад, Лушчиних батьків і братів убили вояки-утікачі, а саму її, зґвалтувавши, підвісили за косу на воротах та так і кинули, озираючись і насміхаючись, поки не зникли за пагорбком. На її щастя, мимо проходив Гордій, він Лушку і звільнив, косу ножем зрізавши. Правда, відтоді вона не розмовляла, а тільки мукала та кивала або головою мотала, немов язик втратила, але язик був на місці – Гордій перевіряв. Ну, не говорить – і не треба, що розумного дівка сказати може? А коли їсти захоче або, припустімо, чого іншого попросить, то й так зрозуміло, без слів. Вони не завжди потрібні, слова ті. Буває навіть так, що зайві вони.
Згадавши, як Іванко соловейком заливався, Батия поганого звеличуючи, Гордій знову розсердився. Адже якщо непереможний головний тартарин, то Русі кінець настав. І куди тоді далі податися? До угрів носатих? До ляхів пихатих? Прицмокуючи, Гордій висмоктав риб’ячу мізковню, жбурнув череп минька в річку й запитав у Никодима:
– Ось скажи, монаше, правду про Батия кажуть чи брешуть? А військо його? Воно й справді заворожене? Якщо навіть і так, то мусить же бути якийсь спосіб здолати косооких?
– Не монах я, – сказав Никодим, зосереджено розтираючи розіпрілу шкіру між пальцями ніг. – Писар. Скільки повторювати одне й те саме?
– Ну писар, – примирливо сказав Гордій. – Усе одно людина, яка знає й розуміє. У чому сила тартар? Чому тіснять і б’ють нас поодинці?