Гордій і Никодим теж переглянулися – ошелешено.
– Ми попрощатися прийшли, – сказав Іванко. – Далі вдвох підемо. Тільки я і вона.
– Хіба вам з нами погано? – запитала розпашіла й захекана Тетеря, що бігом повернулася на стоянку.
– З вами добре, тітко, але удвох краще, – відповів Іванко, глянувши на похнюплену Лушку.
– І хто ж так вирішив? – поцікавився суворо Гордій.
– Удвох домовилися.
– Як же ти міг із нею домовитися, коли вона німа як риба?
– Вона не німа, – сказав Іванко, не зводячи очей з Лушки. – Зі мною говорить. Тільки пошепки.
Лушка, далі дивлячись у землю, кивнула. Щоки в неї були малинові й такі гарячі, що волосинки, які вибилися, тремтіли, як біля вогню.
– Ти не будеш кривдити її? – слізливо попросила Тетеря, яка встигла тричі перехрестити молодих.
– Нібито я не знаю, – відмахнувся Іванко. – Сам сирота, розумію що до чого.
Він і Лушка ще раз уклонилися старшим, подякували їм за все добре, попрощалися і, не озираючись, рушили до дороги. Іванко йшов трохи попереду, ведучи Лушку за руку. У своєму полотняному сарафані, коротко підстрижена, вона видавалася зовсім іще маленькою дівчинкою.
– Господи! Захисти їх, – бурмотіла Тетеря, хрестячи дві постаті, що віддалялися. – Не найкращий час кохатися знайшли. Як же вони тепер без нас? Наздоженімо, чоловіки. Разом підемо.
– Не хочуть вони разом, – буркнув Гордій, у якого раптом так засвербіли очі, що довелося аж протерти їх пальцями. – Удвох хочуть. Хай ідуть. Може, щастя своє знайдуть.
– Це під Батиєм?
– Не бувати тут Батию, – упевнено сказав Никодим. – Не дійде він сюди.
– Звідки знаєш? – засумнівалася Тетеря.
– Я не знаю, я відчуваю. Ось… – Заплющивши очі, Никодим потягнув носом повітря, набираючи повні груди. – Тут дихається інакше. Повітря інше. Волею пахне. А там… – Він обернувся на схід. – Там згарища, тухлятина, сморід болотний. Тартарам саме роздолля. Але не нам, людям вільним. Ми тут жити будемо, як раніше жили, до ординців. Нам хани не указ.
– Отже, зупинимо їх? – запитав Гордій, повільно підводячи зосереджений погляд.
– Із Божою допомогою, – кивнув Никодим.
– Так у тартар теж, мабуть, свій Бог є, – обережно промовила Тетеря.
– Хай Батию своєму моляться, – відрізав Гордій. – Він їм замість Бога.
Закинув торбинку на плече і першим попрямував у той бік, куди хилилося все ще яскраве сонце, яке, утім, уже поступово холонуло.
II
Нащадок Чингізхана
Чоловік, чиє ім’я вселяло світу жах, як мор, потоп або чума, зовні не мав грізного вигляду. Борода в нього не росла, вуса ставали помітні лише поблизу, брови були підголені та здавалися підведеними вугіллям, на лівій вилиці танцювали веселі різнокольорові вогники від самоцвіту, що бовтався у вусі. Плоске, жовте, набрякле обличчя можна було б сприйняти за жіноче, якби не очі – страшні та злегка божевільні, як у вовка в клітці. Знаючи силу свого погляду, він не витрачав її марно; наказуючи, дивився вбік; але якщо вже гляне пильно, якщо упне немиготливий погляд в очі співрозмовника, то тут недовго й заціпеніти.
Військової зброї Батий давно не носив, вважаючи за краще одягатися в яскравий китайський шовк, що пестить шкіру ніжніше від жіночих пальчиків, верхи намагався не їздити через хворобливі відчуття в задньому проході, але був ще в розквіті сил, розумових і фізичних, як личить володареві половини світу.
Підкорити весь світ Батий не прагнув. Йому було достатньо родючих західних земель, населених дужими, але м’якотілими чоловіками і принадними білошкірими жінками, здатними працювати, народжувати й догоджати воїнам. Батий не був жадібний. Захоплені родючі землі й чужоземні міста, набиті скарбами від льохів до самих дахів, він збирався поділити між синами від старшої дружини Боракчин-хатун. Нехай простягаються їхні улуси до великого моря, у якому спить ночами сонце, а далі не треба – там панують вічна темрява, холод і смертна туга.
Щоб досягти своєї великої мети, Батиєві зовсім не обов’язково було особисто брати участь у походах. Після взяття Києва він майже не покидав своєї ставки на березі Ітиль-річки. Його новий палац стояв на вершині білого, як зимовий сніг, пагорба, навколо якого спішно зводилася столиця Золотої Орди – Сарай-Бату.
Дюжина спритних векілів – палацових доглядачів – угадували кожне бажання господаря, прагнучи догодити йому в будь-якій дрібниці, та й як інакше, якщо будь-яка помилка могла коштувати їм життя. Могутні охоронці-тургаути нерухомо стояли за кожним поворотом, біля кожних дверей, стежачи, щоб у ханські покої і миша не прослизнула. Ніхто з наближених не наважувався підвищити голос, щоб не потривожити Батия, по пухнастих килимах ходили навшпиньки, священні червоні пороги старанно переступали, у тронний зал заповзали рачки, а далі відповідно до чину: хто, як і раніше, поповзом, хто повільним кроком, але низько схиливши голову, яка зберігалася на плечах лише доти, доки воля ясновельможного владики, батька народів тих країв, хай подовжать боги його життя до скону віків.