- Чи не той се лях, що в Максимчиному хуторі проживав?
- Той самий, голубчику! Все, було, куди не підемо, він на очі навертається.
Нічого більш не сказав Данило. Білий, як та хустка, спустив очі до землі та й думає. А далі:
- Прощавай, стара!
- Куди ж ти, мій орле? Покидаєш мене у тузі та в печалі! Чи хутко ж тебе дожидати?
- Хутко буду.
Впав на коня та й полинув, і не було його місяців зо два. Стара виглядає та плаче: «Викохала, випестила, та й обоє покинули!» Коли так, одного вечора, затупотіло в дворі; вибігла стара, а Данило коня прив’язує.
- Ой сину мій! Квіте мій! Де ж се ти й досі був? Чи не чув про сестру? Де вона, моя пташечка? Яку-то їй долю Господь дав?
А він мовчить, ні пари з уст.
Увела його в хату, та аж злякалась: такий він став!
- Данилочку мій! Та який же ти страшний! Нездужав, мабуть? Чи тебе дорога стомила?
- Утомивсь, - каже, - хочу одпочити...
Та хмурий, невеселий такий.
Потупала стара коло його - все мовчить, та й одійшла.
Живуть вони вдвозі. Данило й не згадує про сестру, наче зроду її й не було, а стара дуже скучає та й каже одного разу, важко зітхнувши:
- Де тепереньки Катря моя мила? Хоч би ще мені побачити мою любку! Як то вона на чужині проживає?
Данило наче й не чує.
- Данилочку! Чи ти одцуравсь сестри, чи тобі не жалко, що ти й не згадаєш про бідну дівчину? а я заговорю, то ти з хати йдеш. Скільки вже благала тебе поїхати пошукати, де вона. Може, той ляшок її покинув; може, нещаслива де тиняється та боїться вернутись. Чи ти ж своє рідне покинеш у наругу людям?
- Не турбуйся, стара, не буде твоя Катруся в нарузі!
- Де ж вона? Де ж вона? Ти її бачив?
- Пом’яни її душу!
- Боже мій, Боже! Се ти сестру з світу згубив! Катрусенько моя нещаслива! пропав твій вік, як маків цвіт! Данило! великий тобі гріх!
- Годі, - каже, - бабусю, плакати: не поможеться!
- А він же де?
- Спитай чорного ворона, що його кості розношує.
Отакий-то жених був Данило Гурч, що посватав Наталю. А Ївзі не що в голові, як зять багатий.
Бідну дівчину наче блискавка опалила: сама не своя.
- Мамо моя! - плаче, - не губіть мене, молодої, не топіть за Гурчем. Лучче мені вмерти, як за ним бути!
Не слухає Ївга дочки, присилувала. Повінчали, одбули весілля, випровадили молодих до господи. Стріла Наталю стара хлібом-сіллю:
- Господине моя молодая! нехай же тебе Господь щастить долею й здоров’ям! щоб була здорова, як вода, а багата як земля, а хороша як рожа! Ти нашу хату звеселиш і мене, старую, одмолодиш!
Так-то вже стара вітає молоду та радіє, аж плаче.
І Данило інший став, як одружився: вже не насуплені чорні брови, і на устах ласкавий усміх. Полюбив щиро молоду жінку. Тільки молода полохлива, як пташеня з гаю: заговорить він - вона й очей не зведе; візьме її за руку - побіліє на личку, і рука тремтить.
Живуть уже з півроку; все молода не привикає. Став супити знов чорні брови Данило й пильно, й грізно часом дивиться на молоду жінку.
Поховали стару; ще смутніше в хаті стало. То, було, стара й заговорить, і спитає, й пошуткує, бо дуже любила Наталю; а тепер інший раз, то цілісінький день Божий сидять, не промовлять і словечка; вона що-небудь робить, а він, підперши рукою кучеряву голову, не випускає її з очей, та так пильно й невесело дивиться, що аж серце холоне.
Одного разу проситься вона до матері в гості, бо давненько не бачилась. Данило мовчить. Підняла очі, а він білий-білий, тільки очі блищать. Мов опалив її своїм поглядом, аж одхитнулась. Він усміхнувся.
- А чи не прийшли глибівські чумаки додому? - проговорив, та так глухо, мов не своїм голосом.
Наталя ледве встояла. Хоче сказати й не вимовить словечка. Він устав і вийшов з хати.
А чумаки справді вернулись додому; вернувся й Михайло. Тільки Наталя того не знала й не відала; а коли вже він, і як, і од кого довідався, що вона любилась із Михайлом, то Господь його святий знає.
З того часу так-то вже пильнував Наталю, що й ступня з хати не пускає. Чи робить вона де в садку та розважає себе, співаючи тихенько, чи в дворі господарює, - він усюди вродиться й очей блискучих не зведе з Наталі, аж їй і страшно, й сумно.
Вибирається якось він до міста. Наталя проводжає його, стоїть бліда й смутна, аж він сам жахнувсь, як поглянув. Обняв її кріпко й щиро:
- Горе моє, Наталю! Не любий я тобі! Загубив я й тебе, й себе!
Вона хотіла щось промовити, та тільки заплакала. Упав Данило на коня і помчавсь не оглядаючись.
Осталась Наталя сама, опорядила все на господарстві, вийшла в гай (а хутір їх у гаю в самому). Тихо й пусто округи. Шлях звивається гаєм... Тільки шумлять листя, щебечуть і джерґотять пташки та шурхають ящірки в траві. А зелено, й пахучо, й свіжо! З липового зруба молоді паросточки пустились, вигналась високо береза, і шелестить осика тонким листом; із-за темного дуба то калинова вітка витягнеться й червоний китяг ягід горить, як жар, то колюча гайова рожа покаже дрібні листочки й пахучу квіточку; виносяться хвоїнки, як стрілочки прямесенькі, й горобина розкинула зелений намет, і рясно на їй ягід червоно-злотих. А всякого зілля, квіток! і копитник хрещатий, папороть розрослась купою; пахуча березка коло сухого дуплинастого пенька повилась, і синій живокість, і кружало червоної смілки... Аж в очах мигтить!.. Зверху сонце так і сипле теплим промінням у темну гущавину, а з гущавини паше на тебе холодком...