— Ви ж тільки не стріляйте, — жартував я, налаштовуючи фотоапарат.
— Не будемо.
Наступної миті почувся страхітливий гуркіт, і повз моє обличчя, обпікши щоку, з кулемета посипали кулі. Звичайно, вони таке утнули не навмисне, проте для них це видалось першокласним жартом. І це при тому, що зовсім недавно вони на власні очі бачили, як, граючись автоматичним пістолетом, політичний уповноважений п’ятьма кулями в груди ненароком застрелив погонича мулів.
Небезпечними були тоді також складні паролі, які використовувала армія. Це були оті подвійні паролі, коли кажеш одне слово, а у відповідь чуєш інше, про яке домовлено наперед. Зазвичай це були революційні піднесені гасла, наприклад: «Cultura — progreso» чи «Seremos — invencibles[10]», й часом неможливо було змусити неписьменних вартових запам’ятати подібні пишномовні слова. Якось, пам’ятаю, паролем було «Cataluña — heroica», й повновидий хлопчисько на ймення Хайме Доменах підійшов до мене й попросив розтовкмачити йому, що воно й до чого.
— Heroica — що це означає?
Я пояснив йому, що це те ж саме, що й valiente[11].
Трохи згодом, коли він вилізав з окопу, вартовий почав вимагати відгуку на пароль.
— Alto! Cataluña[12]!
— Valientel — закричав Хайме, певний, що каже правильно.
Бах! Але вартовий промазав. У цій війні ніхто ні в кого не влучав, якщо була така можливість.
Розділ 4
Я провів на передовій приблизно три тижні, коли в Алькуб’єрре прибув контингент з двадцяти чи тридцяти чоловік з Англії, присланий ЛП[13] для того, щоб англійці трималися разом, тож мене з Вільямсом послали до них. Наша нова позиція була в Монте Оскуро, трохи далі на захід, звідки було видно Сараґосу.
Наша позиція розташовувалася на гострому хребті вапнякової скелі, траншеї були видовбані горизонтально, нагадуючи гнізда ластівок. Вони йшли вглиб скелі на солідну відстань, і всередині було темно хоч в око стрель і низько, так що не станеш навіть навколішки. На вершинах пагорбів, ліворуч від нас, були ще дві позиції РПМЄ, одна з яких стала особливо привабливою для кожного чоловіка на передовій — там перебували три жінки, які працювали на кухні. Жінки ці не були красунями, проте чоловіків з інших позицій слід було тримати подалі. За п’ятсот метрів праворуч від нас, де дорога повертала до Алькуб’єрре, розташовувався пост ОСПК. Ця ділянка постійно переходила з рук у руки. Вночі світилися фари вантажівок, що підвозили нам провізію з Алькуб’єрре, а також фари фашистських автівок, що рухались із Сараґоси. Сараґосу теж видно, ось вона — тонка вервечка ліхтарів, схожих на підсвічені ілюмінатори корабля майже за двадцять кілометрів на південний захід. Урядові війська здалеку дивилися на Сараґосу ще із серпня 1936 року, дивляться вони сюди й дотепер.
Нас було близько тридцяти чоловік, включно з одним іспанцем (Рамоном, шуряком Вілльямса), а ще з десяток іспанських кулеметників. Окрім одного чи двох скигліїв — війна, як відомо, притягує різну наволоч, — англійці були навдивовижу здоровими, фізично і морально. Мабуть, найкращим з усіх був Боб Смайлі — онук легендарного лідера шахтарів, який згодом безглуздо й марно загинув у Валенсії. Незважаючи на мовний бар’єр, іспанці й англійці добре ладнали між собою, і, на мою думку, це заслуга саме іспанців. Згодом з’ясувалося, що всі іспанці знали тільки дві фрази англійською. Перша: «окей, бейбі», а другою проститутки Барселони послуговуються у розмовах з англійськими моряками, проте боюсь, що цю фразу вилучать редактори.