Розділ 5
На схід від Уески до кінця березня нічого не відбувалося. Нічого, геть нічого. Ворог був на відстані тисячі двохсот метрів від нас. Коли фашистів відтіснили назад до Уески, республіканські війська не надто рвались уперед, тому лінія фронту утворила таку собі кишеню. Пізніше лінію фронту доведеться вирівнювати — а під вогнем це зовсім нелегко, — проте зараз ворога ніби й не існувало. Єдиною нашою турботою було зігрітись і поїсти. Насправді, тоді були й інші речі, що мене дуже цікавили, але я напишу про них трохи згодом. Поки що я розповідатиму про події по черзі, а також розповім дещо про внутрішню політику і ситуацію на урядовому рівні.
Спершу я ігнорував політичну складову війни, і лише тепер події змусили мене звернути на неї увагу. Якщо вас не цікавлять жахи партійної боротьби, можете про це не читати, я не проти. Саме з цією метою я виокремлюю частини моєї оповіді, в яких йдеться про політику. Водночас писати про іспанську війну лише з військового погляду також видається мені неприпустимим. Передусім то була війна політична. Ви не зрозумієте жодної події у ній, принаймні протягом першого року, якщо не знатимете до ладу про внутрішньопартійну боротьбу, що точилася за лінією фронту.
Коли я тільки прибув до Іспанії, то не лише не цікавився політичними підтекстами, але й нічого в них не тямив. Знав, що йде війна, а що за війна — не розумів. Якби мене запитали, чому я долучився до ополченців, то я б відповів: «Воювати проти фашистів». А якби запитали: «За що ти воюєш?», я б відповів «За загальну порядність». Я прийняв версію, подану в журналах «Ньюз Кронікл» та «Нью Стейтсмен», які запевняли, що ця війна — захист цивілізації від маніакального повстання армії полковника Блімпа, який служить Гітлеру. Мене приваблювала революційна атмосфера Барселони, проте я не намагався зрозуміти її витоків. Що стосується калейдоскопа партій та профспілок з нудними назвами — ОСПК, РПМЄ, ФАІ[16], НКП[17], ВСТ[18], КМІ[19], ОСМ[20], МАТ[21], то вони мене неймовірно дратували. На перший погляд скидалось, ніби Іспанія захворіла на скорочення. Я знав, що служу в якомусь підрозділі, що мав назву РПМЄ (я долучився до РПМЄ лише тому, що прибув до Барселони з паперами від Лейбористської партії), проте я не усвідомлював, що між політичними партіями така велика різниця. В Монте Почеро, вказавши на позиції ліворуч від нас, мені сказали: «Це соціалісти» (мався на увазі ОСПК) і я здивовано запитав: «А хіба ми тут не всі соціалісти?» Мені здавалося нісенітницею те, що люди, які борються за своє життя, діляться на різні політичні партії. Моя позиція була такою: чому не можна відкинути всі ці політичні дурниці й просто воювати? І звичайно, це була правильна «антифашистська» позиція, яку в наші голови ретельно втовкмачували англійські газети, головним чином саме для того, щоб люди не змогли осягнути справжньої суті цієї війни. Проте в самій Іспанії, а надто в Каталонії, усе сприймалось абсолютно однозначно. Рано чи пізно кожен, часом навіть несвідомо, ставав на той чи інший бік. Навіть якщо тобі байдужі політичні партії та їхні конфлікти, очевидно, що усе це стосувалося долі й життя кожного. В ополченні ви були солдатом, що воює проти Франко, а ще пішаком у великій боротьбі, що точилася між двома політичними теоріями. Коли я визбирував хмиз на схилах пагорбів, міркуючи, що це насправді — війна, чи просто вигадка «Ньюз Кронікл», коли ховався від кулеметного вогню комуністів під час повстань у Барселоні, коли нарешті тікав з Іспанії, а поліція йшла за мною по п’ятах, — усе це коїлось зі мною лише тому, що я служив у РПМЄ, не в ОСПК. Ось, виявляється, яка велика різниця криється у цих скороченнях!
Аби зрозуміти маневри уряду, слід пригадати, як почалася війна. Коли 18 липня розпочалися бої, мабуть, кожен антифашист у Європі відчув полегшення й надію. Бо, очевидно, принаймні тут демократія повстала проти фашизму. Протягом минулих років так звані демократичні країни поступалися перед фашизмом. У Маньчжурії японцям дозволили робити все, що вони хотіли. Гітлер отримав владу і заходився розправлятися з політичними опонентами найрізноманітніших політичних поглядів та напрямків. Муссоліні бомбардував абісинців, а в цей час п’ятдесят три нації (якщо я не помиляюсь) вимкнули свої благочестиві «мікрофони». Так ось, коли Франко намагався скинути лівий уряд, іспанський народ повстав проти нього, чого ніхто не очікував. Здавалось, а ймовірно, так воно й було насправді, настав переломний момент.
Але було ще декілька моментів, яких ніхто не зауважив. По-перше, Франко не можна порівнювати з Муссоліні чи Гітлером. Його повстання було військовим заколотом, який підтримали аристократія та церква, а головне, що на самому початку це була спроба не стільки насадити фашизм, скільки відновити феодалізм. Це означало, що проти Франко виступив не лише робітничий клас, а й різні верстви ліберальної буржуазії — саме ті люди, які підтримують фашизм, коли він проявляється у сучаснішій формі. Ще важливішим був той факт, що іспанський робітничий клас, як ми могли помилково думати в Англії, протистояв Франко не заради «демократії та збереженню статусу кво». Ні, їхній спротив супроводжувався — можна навіть сказати був — чітко вираженим революційним повстанням. Селяни захопили землю, більшість заводів і майже весь транспорт перейшли у власність профспілок, церкви було зруйновано, священиків вигнали або й убили. Підбурювана духівництвом, газета «Дейлі Мейл» представляла Франко як патріота, котрий звільняє країну від злодійської банди «червоних».
У перші місяці війни супротивником Франко був не стільки уряд, скільки профспілки. Щойно розпочався заколот, як організовані міські робітники відповіли закликом до загального страйку, а відтак і вимогою роздати їм зброю, яку, після боротьби, все ж отримали з державних арсеналів. Якби вони не діяли стихійно та більш-менш незалежно, цілком імовірно, що Франко не змогли б стримати. Певності у цьому, звісно, немає, проте принаймні існують підстави так вважати. Можна сказати, що уряд не робив нічого, аби запобігти повстанню, яке готувалося, по суті, достатньо давно, а коли все нарешті розпочалося, реакція уряду була квола й нерішуча, настільки нерішуча, що в Іспанії за день змінилось три прем’єр-міністри[22]. До того ж єдиний крок, що міг негайно врятувати ситуацію — озброєння робітників — робився знехотя й лише у відповідь на жорстокі народні протести. Та зрештою зброю роздали, після чого у великих містах на сході Іспанії фашистів було розгромлено здебільшого зусиллями робітничого класу, з деякою допомогою збройних сил (загонів швидкого реагування), які залишались вірними уряду. На таке здатен лише народ, що мав революційні прагнення, відтак вірив, що бореться за дещо більше, ніж просто статус кво. Вважається, що в різних центрах повстання під час вуличних сутичок за один день загинуло три тисячі осіб. Озброєні динамітними шашками, чоловіки й жінки мчали великими площами міст і штурмували кам’яні будівлі, які в той час утримували навчені солдати з кулеметами. Таксі таранили кулеметні гнізда, встановлені фашистами на стратегічних об’єктах, наїжджаючи на них зі швидкістю шістдесят миль на годину. Навіть якщо ви нічого не чули про захоплення землі селянами, створення місцевих рад і таке інше, складно було повірити, що анархісти й соціалісти, які були основою спротиву, могли й справді робити все це заради збереження капіталістичної демократії, яка, з погляду анархістів, була не більш, ніж централізованою машиною брехні.
Робітники мали на руках зброю й наразі відмовлялися її віддавати. (Навіть рік по тому підрахували, що синдикалісти Каталонії володіють тридцятьма тисячами гвинтівок.) У багатьох місцях маєтності великих профашистських землевласників були захоплені селянами. Водночас з колективізацією промисловості й транспорту, були намагання створити щось на кшталт робітничого уряду, а саме робітничі комітети, робітничі патрулі, що мали замінити стару прокапіталістичну поліцію на робітничу міліцію, яка діяла на основі профспілок, тощо. Звісно, цей процес не всюди йшов однаково, а в Каталонії просунувся далі, ніж деінде. В деяких районах інституції місцевої влади залишилися без змін, в інших вони існували разом з революційними комітетами. В декількох місцях заснували анархістські комуни, які проіснували протягом року, допоки їх не заборонив уряд. У перші місяці влада в Каталонії фактично була в руках анархо-синдикалістів, які контролювали ключові галузі промисловості. Те, що відбувалося в Іспанії, було не громадянською війною, а початком революції. Саме цей факт усіма силами намагалась приховати антифашистська преса поза межами Іспанії. Ситуацію звузили до боротьби «фашизму проти демократії», позаяк ретельно приховувався революційний аспект. В Англії, де преса більше централізована й громадян можна дурити більшою мірою, ніж деінде, існували лише дві версії, дозволені до оприлюднення: правого крила — християнські патріоти воюють проти більшовиків, і версія лівого крила — джентльмени-республіканці намагаються побороти військовий заколот. Головну причину всього старанно й успішно приховували.
17
Національна конфедерація праці (Confederación Nacional del Trabajo, CNT —
20
Об’єднана соціалістична молодь (Juventudes Socialistas Unificadas, JSU —
21
Міжнародна асоціація трудящих (Asociación Internacjonał de los Trabajadores, AIT —
22
Кірога, Барріо, Хіраль. Двоє перших відмовилися видати зброю профспілкам