На це було декілька причин. Почнімо з того, що профашистська преса поширювала безсоромну брехню про звірства республіканців, а тому пропагандисти не сумнівалися, що допомагають іспанському уряду, заперечуючи, що Іспанія «стала червоною». Але головна причина крилася ось у чому: окрім невеликих революційних груп, що існують у будь-якій країні, весь світ був сповнений рішучості не допустити революції в Іспанії. Зокрема, комуністична партія, за якою стояла Радянська Росія, кинула всі свої сили на недопущення революції. Згідно з комуністичною тезою, на цьому етапі революція могла б виявитись фатальною, а тому Іспанія повинна зосередитись не на запровадженні контролю з боку робітників, а на буржуазній демократії. Навряд чи варто пояснювати, чому «ліберальні» капіталісти гнули ту ж саму лінію. В іспанську економіку вливалися значні потоки іноземного капіталу. Наприклад, у транспортну компанію Барселони було інвестовано десять мільйонів фунтів стерлінгів британського капіталу, а профспілки тим часом конфіскували увесь транспорт Каталонії. Певна річ, якщо революція розгортатиметься й далі, вже не йтиметься про жодну компенсацію. З іншого боку, у разі перемоги капіталістичної республіки іноземні інвестиції будуть врятовані. Якщо повстання придушити, то не буде потреби вдавати, що не було ніякого повстання. Таким чином можна було прикрити суть будь-якої події. Кожний факт передавання влади від профспілок до центрального уряду можна було зобразити як необхідний крок у ході військової реорганізації. Ситуація, що склалась, була надзвичайно цікавою. За межами Іспанії мало хто знав, що в країні революція, в Іспанії ніхто в цьому не сумнівався. Навіть контрольовані комуністами, що проводили певну антиреволюційну політику, газети ОСПК говорили про «нашу славну революцію». А тим часом комуністична преса в інших країнах розпатякувала, що жодних ознак революції немає, ба більше, захоплення заводів, утворення робітничих комітетів — усе це брехня, а якщо таке й було, то не мало «ані найменшого політичного підтексту». Газета «Дейлі Воркер» (число від 6 серпня 1936 року) переконувала: ті, хто стверджував, що народ Іспанії бореться за соціальну революцію, а не за буржуазну демократію, були зухвалими брехунами. З іншого боку, Хуан Лопес, член уряду Валенсії, у лютому 1937 року заявив, що «іспанський народ проливає кров не за демократичну республіку та конституцію, а за... революцію». Отже серед членів уряду, за яких, власне, воювали, також були зухвалі брехуни. Деякі іноземні антифашистські газети вдавалися до ще підлішої брехні й запевняли, що на церкви нападали виключно тоді, коли вони слугували укриттям для фашистів. Насправді ж, церкви руйнувалися всюди, оскільки для іспанців вони були частиною капіталістичної афери. За шість місяців в Іспанії я бачив лише дві вцілілі церкви, й до липня 1937 року заборонялося їх ремонтувати чи провадити там служби. Винятком була одна чи дві протестантські церкви в Мадриді.
Але, зрештою, то був лише початок революції, а не кінець. Навіть коли робітники, насамперед у Каталонії, а можливо, й деінде, могли скинути уряд та перебрати на себе його функції, вони цього не робили. Очевидно, вони не могли так вчинити, коли Франко гамселив у двері й частина середнього класу була на його боці. Країна переживала перехідний період і могла рухатись у напрямі розвитку соціалізму або повернутися назад і взяти курс на звичайну капіталістичну республіку. Селяни володіли більшою частиною землі та мали намір її утримувати, якщо Франко не переможе. Всі значні галузі промисловості націоналізовані, і те, залишаться вони такими чи повернеться капіталізм, великою мірою залежало від того, яка група переможе. Із самого початку центральний уряд і напівавтономний уряд Каталонії безперечно представляли робітничий клас. Центральним урядом керував Кабальєро, лівий соціаліст. Членами уряду були міністри, які представляли ВСТ (соціалістичні профспілки) та НКП (синдикалістські профспілки, контрольовані анархістами). Каталонський уряд був фактично витіснений антифашистським Комітетом оборони[23], що складався здебільшого з представників профспілок. Згодом Комітет оборони розпустили і Каталонський уряд реформували так, що він став представляти профспілки та різноманітні ліві партії. Кожні наступні переміщення в уряді були кроком праворуч. Спочатку з каталонського уряду виключили РПМЄ, за шість місяців Кабальєро замінили правим соціалістом Негріном. Відтак зовсім скоро вивели з уряду НКП, тоді ВСТ, після чого НКП усунули ще й з каталонського уряду. Зрештою, через рік після початку війни та революції у складі уряду залишилися тільки праві соціалісти, ліберали та комуністи.
У жовтні-листопаді 1936 року накреслилася загальна зміна курсу праворуч, коли СРСР став постачати уряду зброю й влада почала потроху переходити від анархістів до комуністів. Окрім Росії та Мексики, жодна інша країна не бажала прийти на допомогу уряду. Та й сама Мексика, з цілком очевидних причин, не мала змоги поставляти велику кількість зброї. В результаті цього склалася ситуація, коли росіяни цілком могли диктувати свої умови. Ці умови, поза сумнівом, зводилися до альтернативи: кінець революції або кінець постачанню зброї. Перший крок на шляху усунення революційних елементів — вигнання РПМЄ з каталонського уряду — було зроблено за вказівкою СРСР. Звичайно, прямий тиск з боку Радянського Союзу заперечувався, але насправді це не так уже й важливо, оскільки комуністичні партії у всіх країнах беззаперечно провадять політику Радянського Союзу, відтак ніхто не відкидав того очевидного факту, що саме комуністи були основним рушієм боротьби супроти РПМЄ, а заразом з анархістами і тими соціалістами, яких очолював Кабальєро. Та й загалом вони виступали проти революційної політики. Зі вступом у війну Радянського Союзу тріумф комуністичної партії був вирішеною справою. По-перше, вдячність Росії за зброю і той факт, що комуністична партія, особливо після прибуття Інтернаціональних бригад, здавалася спроможною виграти війну, значно підвищили престиж комуністів. По-друге, зброя з Росії розподілялася через комуністичну партію та її союзників, які слідкували за тим, щоб якнайменше зброї діставалося їхнім політичним опонентам[24]. По-третє, проголошуючи свою нереволюційну політику, комуністи змогли схилити на свій бік усіх тих, кого лякали екстремісти. Наприклад, заможніших селян було легко об’єднати у боротьбі проти колективізаційної політики анархістів. Спостерігалося також неймовірне зростання кількості членів комуністичної партії. І це зростання відбувалося головним чином за рахунок представників середнього класу — крамарів, службовців, військових та заможних селян. Насправді війна велася за участі трьох сторін. Боротьба проти Франко мусила тривати, проте одночасною метою уряду було отримати такий самий вплив, який мали профспілки. Це робилося за допомогою незначних кроків — політики уколів шпилькою, як її часом називали, що було не так уже й необдумано. Загального контрреволюційного руху не існувало, а тому до травня 1937 року зовсім не обов’язково було застосовувати силу. Робітників завжди можна було переконати одним, цілком очевидним аргументом: «Якщо ви не зробите цього, того і ще чогось, то ми просто програємо війну». В будь-якому разі, виявлялося, що військова необхідність могла змусити робітників відмовитися від завойованого 1936 року. Проте цей аргумент діяв безвідмовно, оскільки найменше революційні партії бажали програти війну. У випадку програшу демократія, революція, соціалізм, анархізм втрачали будь-який сенс. Анархісти, єдина численна революційна партія, що мала реальний вплив, були змушені поступатися крок за кроком. Процес колективізації було зупинено, місцеві комітети розпущено, робітничі патрулі знищено, а роботу довоєнної поліції (значно посиленої та добре озброєнної) відновлено, ключові галузі промисловості, що були під контролем профспілок, прибрав до рук уряд (захоплення барселонської телефонної станції, що призвело до травневого побоїща, було лише одним з епізодів у цьому процесі). І нарешті, найважливіше, загони робітничого ополчення, сформовані профспілками, були поступово розформовані й стали частиною Народної армії, «неполітичного» напівбуржуазного формування, з диференційованою формою оплати, привілейованою офіцерською кастою і таким іншим. За тих умов це був справді рішучий крок. У Каталонії це трапилося пізніше, ніж в інших областях Іспанії, оскільки революційні партії були найсильнішими саме тут. Очевидно, що для робітників єдиною гарантією збереження своїх завоювань було тримати хоч якісь збройні формування під своїм контролем. Як і завжди, реформування ополченських загонів проводилося задля військової ефективності. Ніхто й не заперечував, що була необхідна ґрунтовна військова реорганізація. Однак було цілком можливо реорганізувати загони ополченців і зробити їх ефективнішими, залишивши під прямим контролем профспілок. Відтак основною метою цих змін було позбавити анархістів власної армії. До того ж демократичний дух ополчення сприяв зародженню революційних ідей. Комуністи це чудово розуміли і тому безнастанно критикували принцип рівної платні для всіх рангів військових, який сповідували РПМЄ та анархісти. Відбувалася всеохопна й навмисна «буржуаїзація», себто знищення духу рівності, що панував у перші місяці революції. Все відбувалося дуже швидко, тож люди, які протягом декількох місяців не були в Іспанії, зізнавалися, що їм видавалося, ніби вони прибули в абсолютно іншу країну. Країна, на перший погляд робітнича, насправді просто на очах перетворювалася на звичайну собі буржуазну республіку із стандартним поділом на заможних і бідних. Уже восени 1937 року «соціаліст» Негрін публічно заявляв: «Ми поважаємо приватну власність», а депутати кортесів, які ще на початку війни тікали з країни через підозри у співпраці з фашистами, поверталися до Іспанії. Увесь цей процес доволі легко зрозуміти, якщо згадати, що його породив тимчасовий альянс буржуазії та робітників проти фашизму. Цей альянс, відомий як Народний фронт, насправді є альянсом ворогів, і цілком можливо, що результатом його існування завжди було поглинання однієї сторони іншою. Єдиною неочікуваною іспанською рисою стало те, що серед партій, які були на боці уряду, комуністи перебували не на крайніх лівих, а на крайніх правих позиціях. Насправді це не мусить дивувати, оскільки тактика комуністичних партій в інших країнах, особливо у Франції, з наочністю свідчить, що до офіційного комунізму слід ставитись, принаймні тепер, як до цілком антиреволюційної сили. Вся політика Комінтерну нині підпорядковується (враховуючи ситуацію у світі, це можна зрозуміти) обороні СРСР і залежить від системи військових альянсів. Зокрема, альянс СРСР з Францією, капіталістично-імперіалістичною країною. Причому, якщо французький капіталізм ослабне, цей альянс нічого не дасть росіянам, а тому комуністична політика у Франції мусить бути антиреволюційною. Це означає, що французькі комуністи не лише марширують під триколором та співають «Марсельєзу», але, що найважливіше, занедбали агітацію на території французьких колоній. Не минуло і трьох років, відколи Торез, секретар комуністичної партії Франції, заявив, що французьких робітників ніколи не змусять воювати проти їхніх німецьких товаришів[25]. Зараз Торез — один з найкрикливіших патріотів у Франції. Ключем до розуміння стратегії поведінки комуністичної партії в будь-якій країні є потенційні або справжні військові зв’язки цієї країни з СРСР. Наприклад, в Англії становище поки непевне, а тому англійська комуністична партія досі залишається ворожою до національного уряду й виступає проти переозброєння. Однак, якщо Велика Британія вступить в альянс або підпише військову угоду з СРСР, то англійські комуністи, як і французькі, не матимуть іншого вибору, окрім як стати справжніми патріотами та імперіалістами. Перші ознаки цього вже очевидні. В Іспанії комуністична «лінія», поза сумнівом, залежала від того, що Франція, союзниця Росії, аж ніяк не хотіла мати революційного сусіда й зробила б усе можливе й неможливе, аби відвернути звільнення Іспанського Марокко. Поширюючи свої казочки про фінансовану Москвою червону революцію, «Дейлі Мейл» тепер помилялась навіть більше, ніж зазвичай. Насправді ж, саме комуністи запобігли революції в Іспанії. Згодом, коли праві сили отримали повний контроль, комуністи виявили навіть більший запал у пошуку й знищенні революційних лідерів, аніж ліберали[26].
23
Центральний комітет опору фашизму. Делегатів обирали згідно з чисельністю їхньої організації. Таким чином, дев’ять делегатів представляли профспілки, троє — каталонські ліберальні партії і два — різноманітні марксистські партії (РПМЄ, комуністів тощо)
24
На Араґонському фронті перебували здебільшого війська анархістів, і саме тому там було мало російської зброї. До квітня 1937 року єдиною російською зброєю, яку я бачив на власні очі, був автомат, не беручи до уваги декількох літаків, що, одначе, могли й не бути російськими
26
Про взаємодію між партіями на боці уряду читайте в книжці Франца Боркенау «Іспанська арена боротьби». Це найкваліфікованіша розповідь про іспанську війну