«Лінія» РПМЄ відрізнялася від цієї абсолютно усім, хіба окрім пункту про перемогу у війні. РПМЄ (Робітнича партія марксистської єдності) — одна з тих дисидентських партій, що в останні роки з’явились у багатьох країнах світу як результат опозиції до «сталінізму», себто до змін реальних чи уявних у політиці комуністичної партії. РПМЄ постала частково з колишніх комуністів та партій робітничо-селянського блоку. Кількісно то була невелика партія[27], яка не мала значного впливу за межами Каталонії. Важливою вона була почасти через те, що головним чином складалася з навдивовижу значного відсотка політично свідомих громадян. Основним оплотом партії в Каталонії була Леріда. Партія не представляла жодного профспілкового блоку. Вояки РПМЄ були здебільшого членами НКП, проте в партію входили також члени ВСТ. Одначе РПМЄ мала вплив лише в НКП. Лінія РПМЄ була приблизно такою:
«Абсурдно говорити про протистояння буржуазної „демократії“ та фашизму. Сама по собі буржуазна „демократія“ — лише ще одна назва капіталізму. Те саме можна сказати і про фашизм. Боротися проти фашизму від імені „демократії“ означає боротися проти однієї форми капіталізму від імені іншої, яка в будь-який момент сама може легко стати тим, проти чого боролася. Єдиною реальною альтернативою фашизму є робітничий контроль. Поставити перед собою масштабну мету означає віддати перемогу Франко або ж впустити Франко через чорний хід. Тим часом робітники мусять утримувати все, що не вдалося відвоювати. Якщо вони поступляться напівбуржуазному урядові, то їх напевне обдурять. Формування ополченців-робітників та поліцейських збройних сил мусять бути збережені у своїй теперішній формі, й повинна бути зупинена кожна спроба їх „обуржуазити“. Якщо робітники не контролюватимуть збройних сил, тоді збройні сили контролюватимуть робітників. Війна і революція неподільні».
Дещо складніше визначити погляди анархістів. В будь-якому разі, непевний термін «анархісти» вживається стосовно людей з дуже різноманітними поглядами. Обширний блок союзів, що утворював НКП (Національна конфедерація праці) з приблизно двома мільйонами членів, політичним органом якого був ФАІ (Федерація анархістів Іберії), — справжня анархістська організація. Проте навіть члени ФАІ, які, як і більшість іспанців, до певної міри були прихильниками анархістської філософії, не конче були анархістами у повному сенсі цього слова. Особливо помітним це стало з початком війни, коли вони хитнулися у напрямку соціалізму, адже обставини змусили їх брати участь в централізованому управлінні й навіть піти проти власних принципів, увійшовши до складу уряду. Незважаючи на це, вони фундаментально відрізнялися від комуністів, що, як і РПМЄ, націлювалися на робітничий контроль, а не на парламентську демократію. Вони перейняли гасло РПМЄ: «Війна і революція неподільні», хоча для них це не було істиною в останній інстанції. Загалом, НКП-ФАІ обстоювали:
1. Прямий контроль робітників кожної галузі промисловості, тобто транспорту, фабрик тощо;
2. Керівництво місцевими комітетами й спротив усім формам централізованого авторитаризму;
3. Безкомпромісну ворожість до буржуазії та церкви.
Попри нечітке формулювання, останній пункт був найважливішим. Анархісти відрізнялися від більшості так званих революціонерів тим, що, хоч їхні принципи і були досить розмитими, їхня ненависть до привілеїв та несправедливості була чистішою за сльозу. З філософського погляду комунізм та анархізм прямо протилежні один одному. Практично, щодо форми устрою суспільства, різниця між цими доктринами полягає в тому, на чому вони ґрунтуються, але ця відмінність нездоланна. Комуністи завжди наголошують на централізації та ефективності, анархісти, своєю чергою, — на свободі та рівності. Анархізм глибоко вкорінений в Іспанії, і коли зникне російський вплив, він, ймовірно, переживе комунізм. Протягом двох перших місяців війни саме анархісти рятували ситуацію, і навіть згодом вони, знову ж таки, попри свою страшенну недисциплінованість, уславились як найкращі бійці серед іспанських військ. Приблизно з лютого 1937 року анархісти й РПМЄ почали деякою мірою працювати спільно. Хід війни міг би бути іншим, якби анархісти, РПМЄ та ліві соціалісти із самого початку об’єдналися й проводили реалістичну політику. Проте на самому початку, коли революційним партіям здавалося, що вони мають всі козирі на руках, це було неможливо. Між анархістами й соціалістами була давня ворожість, РПМЄ як марксисти скептично ставилися до анархістів, а в розумінні справжнього анархіста «троцькізм» РПМЄ був нічим не кращим від «сталінізму» комуністів. А проте, тактика комуністичної партії спрямовувалася на об’єднання партій. Коли РПМЄ долучились до страхітливих травневих боїв у Барселоні, вони інстинктивно підтримали НКП, відтак пізніше, коли РПМЄ заборонили, лише анархісти наважилися стати на їхній захист.
Отож, розподіл сил був приблизно таким: з одного боку — НКП-ФАІ, РПМЄ та частина соціалістів, які виступають за робітничий контроль, а з іншого — праві соціалісти, ліберали й комуністи, які виступають за центральний уряд і сильну армію.
Легко зрозуміти, чому в той час мені були більше до вподоби погляди комуністів, а не РПМЄ. Комуністи проводили чітку практичну політику, очевидно кращу з погляду здорового глузду. Щоденна політика і пропаганда РПМЄ були геть нікчемними, інакше вони могли б залучити на свій бік набагато більше людей. А головне, як мені здавалося, комуністи воювали, а ми разом з анархістами тупцяли на місці. Таке враження складалося у багатьох людей. Комуністи отримали владу й значно збільшили кількість членів партії, оскільки середньому класові вони подобалися більше, ніж революціонери, а також почасти через те, що здавалися єдиними, хто міг перемогти у війні. Російська зброя й переможний бій за Мадрид за допомогою військ, що переважно були під командуванням комуністів, зробили їх справжніми героями Іспанії. Якось я почув, що кожен російський літак, який пролітав над нашими головами, слугував комуністичній пропаганді. Революційний пуризм РПМЄ хоч і був логічним, видавався мені марним. Зрештою, значення мало лише одне — перемога у війні.
А тим часом на шпальтах газет, у брошурах і книжках, на плакатах, словом — повсюди розгорталася диявольська міжпартійна ворожнеча. В той час найчастіше до моїх рук потрапляли газети РПМЄ «Ла Баталья» та «Аделанте». Мені здавалися самовдоволеними й набридливими їхні безконечні діймання «контрреволюційного» ОСПК. Трохи згодом, детальніше ознайомившись із пресою ОСПК та комуністів, я усвідомив, що газети РПМЄ, порівняно з їхніми опонентами, абсолютно безневинні. Окрім усього іншого, у РПМЄ були набагато обмеженіші можливості. На відміну від комуністів, РПМЄ не мали зв’язків з іноземною пресою за кордоном. У самій Іспанії ситуація була ще гіршою — цензура преси контролювалася комуністами, а це означало, що коли у газетах РПМЄ друкувалася якась критика на комуністів, то їх просто забороняли або штрафували. Слід визнати, що хоча РПМЄ і друкували безкінечні проповіді про революцію й від їхніх цитувань Леніна нудило, вони зазвичай не опускалися до того, щоб переходити на особистості. Втім, полеміка велася лише на газетних шпальтах. Створені для ширшого загалу кольорові плакати (якщо зважити на велику кількість неписьменного населення в Іспанії, плакати видаються дуже дієвими), не містили нападок на інші партії, а мали просто антифашистський чи абстрактно революційний зміст. Такими були й пісні бійців РПМЄ. Нападки комуністів кардинально відрізнялись, але про них я розповім трохи згодом. Наразі я лише в загальних рисах опишу дії комуністів.
З першого погляду видавалося, що ворожнеча між РПМЄ та комуністами зводилася лише до питань тактики: РПМЄ виступали за негайне розгортання революції, комуністи були проти. Що ж, кожна з цих позицій мала право на існування. Комуністи стверджували, що пропаганда РПМЄ призводить до розколу та послаблення урядових сил, а отже, ставить під загрозу перемогу у війні. Знову ж таки, хоча я повного мірою і не погоджуюся з цим, але в цьому є раціональне зерно. І ось тут розкривається уся особливість тактики комуністів. Спочатку обережно, поволі, а далі все гучніше комуністи почали запевняти, що РПМЄ розколює уряд не просто так, а згідно із заздалегідь ухваленим планом. Зрештою РПМЄ проголосили нікчемною бандою переодягнених фашистів, оплачених Франко та Гітлером, які, до того ж, проводять свою псевдореволюційну політику на догоду фашистам. РПМЄ — організація «троцькістів», «п’ята колона Франко». За цією логікою виходило, що двадцять тисяч робітників, вісім чи десять тисяч солдатів, які замерзали в окопах на передовій, а з ними й сотні іноземців, які прибули до Іспанії для боротьби з фашизмом, часто жертвуючи своєю родиною та громадянством своєї країни, були просто зрадниками, що допомагали ворогові. Ця брехня поширювалася країною за допомогою плакатів та інших засобів пропаганди, знову й знову повторювалась у комуністичній та прокомуністичній пресі по всьому світу. Якби мені заманулося збирати цитати, то я міг би з них скласти не одну книжку.
27
Дані про чисельність РПМЄ: липень 1936 р., 10 000 членів, грудень 1936 р. — 70 000 членів, червень 1937 р. — 40 000 членів. Але ці цифри отримані з джерел самої РПМЄ. Їхні опоненти ділили цю кількість на чотири. Єдине, що з упевненістю можна сказати про кількість членів будь-якої політичної парті в Іспанії, це те, що кожна значно переоцінювала власну чисельність