Нічого не відбувалось і навіть не передбачалося. «Коли ми підемо в наступ? Чому ми не йдемо в наступ?» — ось запитання, що вдень і вночі однаково часто повторювали іспанці й англійці. Якщо замислитись над значеним слова «воювати», дивуєшся, чому солдати прагнуть воювати, однак вони, поза сумнівом, цього хотіли. Під час окопної війни солдат чекає трьох речей: власне битви, сигарет, тижневої відпустки. Тепер ми дещо краще озброєні. Кожен боєць мав по сто п’ятдесят набоїв замість п’ятдесяти, нам видали багнети, каски та ручні гранати. Без упину ходили чутки про майбутні бої, проте, гадаю, їх навмисне поширювали, аби солдати не втрачали бойового духу. Не потрібно володіти спеціальними військовими знаннями, аби зрозуміти, що значних дій на цьому боці Уески не буде, принаймні найближчим часом. Дорога на Хаку, що пролягала зовсім з іншого боку, була стратегічним об’єктом. Згодом, коли анархісти намагалися її захопити, ми проводили «відволікаючі атаки», аби змусити фашистів відтягти війська.
Протягом цих шести місяців на нашій ділянці фронту був лише один наступ. Наш спеціальний загін напав на Манікоміо — покинуту божевільню, яку фашисти перетворили на свою фортецю. В РПМЄ служило декілька сотень німецьких біженців. Їх зорганізували у спеціальний батальйон — «Batalion de Choque» («Ударний батальйон»). Варто зазначити, що з військового погляду вони значно відрізнялися від решти ополченців, вони були найбільше схожі на солдатів з усіх, кого я бачив в Іспанії, окрім хіба бійців загону швидкого реагування та Інтернаціональних бригад. Наступ було зірвано, як і завжди. А які взагалі атаки урядових військ не було провалено, цікаво мені знати? Спеціальний загін узяв штурмом Манікоміо, проте у військ, не згадаю вже якої частини, які мали підтримати їх захопленням сусіднього пагорба, було бездарне командування. Капітан, що їх вів, належав до офіцерів регулярної армії, відданість яких ставилася під великий сумнів і яких, проте, уряд усе одно наймав. Просто злякавшись чи вирішивши зрадити своїх, він кинув у фашистів гранату, коли вони були на відстані двохсот метрів, таким чином їх попередивши. Не без утіхи я дізнався, що бійці його одразу пристрелили. Оскільки наступ перестав бути несподіваним, противник змусив ополченців покинути свої позиції, зазнавши значних втрат. Всю ніч санітарні машини тяглися вервечкою по жахливій дорозі до Сьєтамо, трясучи і добиваючи й без цього ледь живих важкопоранених бійців.
До цього часу в нас усіх вже були воші. Хоча надворі було ще доволі холодно, вошам це не заважало. У мене був великий досвід спілкування з різними паразитами, проте нікому не переплюнути вошей. Інші комахи, наприклад комарі, надокучають значно більше, але ж вони не живуть на вашому тілі. Воші дещо скидаються на крихітних омарів і живуть в основному в штанях. Єдиний відомий нам спосіб назавжди їх позбутися — спалити одяг. Воші відкладають блискучі білі яйця просто у рубці штанів, наче рисові зернинки, з яких згодом, з величезною швидкістю з’являються нові покоління вошиних родин. Мені видається, що пацифістам варто ілюструвати свої памфлети збільшеними зображеннями вошей. Було б дуже наочно. Ось вам і героїзм війни! На війні всі солдати вошиві, принаймні, коли тепло. Солдати, які воювали під Верденом, Ватерлоо, Флодденом, на пагорбі Сенлак чи під Фермопілами, — усі потерпали від вошей, що повзали у них в паху. Ми обмежували їхнє розмноження, випалюючи яйця й купаючись так часто, як тільки могли. Окрім вошей, навряд чи щось могло змусити мене зайти в ту крижану воду.
У нас закінчувалося все: чоботи, одяг, тютюн, мило, свічки, сірники, оливкова олія. Форма розлазилась на дрантя, багато хто не мав навіть черевиків — носили сандалії на мотузяній підошві. Повсюди валялося зношене взуття. Пам’ятаю, одного разу ми протягом двох днів підтримували вогонь, спалюючи в багатті чоботи, які непогано горіли. В цей час моя дружина була вже у Барселоні, тож коли випадала нагода, купувала й надсилала мені чай, шоколад і навіть сигари. Проте й у Барселоні все закінчувалося, особливо тютюн. Чай для нас був даром богів, незважаючи на те, що молока не траплялося, подеколи й цукру також. Хлопцям з Англії постійно надсилали посилки — проте вони їх не отримували. Їжа, одяг, сигарети — усе це не пропускалося поштою або конфіскувалося вже у Франції. Цікаво, що єдиною установою, через яку моїй дружині все ж вдалося надіслати чай, а одного разу і коробку печива, були склади армії та флоту. Бідолашні! Вони вчинили дуже шляхетно, проте тішилися б значно більше, якби всі ці скарби дісталися військам Франко. Найгіршим з усього був дефіцит тютюну. На самому початку кожному видавали пачку сигарет на день, згодом вісім штук на день, а потім і взагалі п’ять. І ось настали десять страшних днів, коли взагалі не було сигарет. Саме тоді вперше в Іспанії мені довелось побачити те, що в Англії бачиш щодня, — людей, які збирали недопалки.
Наприкінці березня у мене на руці з’явився гнійник, який необхідно було розрізати, а руку перев’язати. Звичайно, мені потрібен був лікар, проте з такою дрібницею не було сенсу відсилати мене до Сьєтамо, отож я залишився у так званій лікарні у Монфлориті, більше схожій на евакуаційний пункт. Тримали мене там десять днів, частину часу я пролежав у ліжку. Практиканти (чергові лікарі) вкрали у мене всі без винятку цінні речі, серед іншого фотоапарат і світлини. На фронті всі крадуть, і причиною тому злидні, але повірте — медики найгірші з усіх. Пізніше, коли я опинився в госпіталі у Барселоні, американець, який прибув в Інтернаціональну бригаду на кораблі, торпедованому італійською субмариною, розповідав, як його пораненого несли берегом, і поки ставили ноші в машину, санітари вкрали у нього наручний годинник.
Поки моя рука була перев’язана, я декілька днів блаженно тинявся околицями Монфлорита. Це була купка глинобитних і кам’яних будинків з вузькими звивистими вуличками, які продовжували розбивати вантажівки, аж поки дороги не стали схожими на місячні кратери. Церква мала значні пошкодження, і зараз її використовували як військовий склад. На всю околицю було усього два маєтки — Торре Лоренцо і Торре Фаб’єн, а ще дві дуже великі будівлі, що, очевидно, належали землевласникам, які колись панували у цій сільській місцевості. Їхні велич і багатство вражали на тлі убогих хатинок селян. Просто за річкою, ближче до передової, стояв величезний млин, а поруч з ним маєток. Болісно було бачити масивний дорогий механізм, що стоїть без діла та іржавіє, а дошки розбирають на розпал. Згодом, для доставки військам дерева, сюди стали відряджати вантажівки з чоловіками, які систематично обдирали дошки з будівлі. Щоб справа йшла швидше й легше, підлогу підривали ручними гранатами. Ла Гранха, наш склад і кухня, колись, ймовірно, був жіночим монастирем. Тут був просторий внутрішній двір розміром з акр чи навіть більше з господарськими прибудовами, і стайні на тридцять чи сорок коней. Маєтки цієї частини Іспанії не мають жодної естетичної чи архітектурної цінності, проте господарські будівлі вибілені, з круглими арками й чудовими балками, виглядають доволі шляхетно. Тут століттями не мінявся стиль архітектури. Інколи я відчував неусвідомлений жаль до фашистів — колишніх власників цих будинків, які бачили, що ополченці коять з їхнім майном. В Ла Гранха кожна кімната, яку ми не використовували, автоматично перетворювалась на вбиральню — страхітливу суміш розтрощених меблів та екскрементів. У невеличкій церкві неподалік зі стелею в дірках від снарядів уся підлога була вкрита фекаліями. У великому внутрішньому дворі, де кухарі роздавали нам їжу, серед багнюки валялись купи іржавих консервних бляшанок, екскрементів мулів та зіпсованої їжі. З цього приводу згадується стара армійська пісенька: