Звичайно, він краще знав місцевість, а тому зміг втекти. Коли я повернувся на позицію, там уже було повно людей. Всі горланили. Гуркіт стрільби дещо стишився. Фашисти й досі поливали нас вогнем з трьох боків, проте вже з більшої відстані.
Наразі ми трохи відтіснили їх назад. Пам’ятаю, що я, наче який провидець, сказав: «Ми протримаємося тут з півгодини». Не знаю, чому мені йшлося саме про півгодини. Поглянувши у темряву на правий бік бруствера, можна було помітити незліченні зеленкуваті спалахи від пострілів з гвинтівок, проте вони були далеко — на відстані ста чи двохсот метрів. Тепер наше завдання полягало в тому, щоб обнишпорити позицію і забрати все цінне. Бенджамін з кількома бійцями вже шастав посеред позиції руїнами бліндажа. Збуджений, Бенджамін виліз крізь розвалений дах, тягнучи за мотузяну ручку ящик боєприпасів.
— Товариші, боєприпаси! Тут повно боєприпасів!
— Не потрібні нам боєприпаси, — почувся чийсь голос. — Нам потрібні гвинтівки!
І це була щира правда. Половина наших гвинтівок були заляпані грязюкою, а тому стали непридатними. Звісно, їх можна почистити, проте в темряві небезпечно витягати затвор — десь покладеш і потім не знайдеш. У мене був маленький електричний ліхтарик, який дружині пощастило купити в Барселоні. Іншого джерела освітлення у нас не було. Декілька бійців з хорошими гвинтівками почали безладно гатити по спалахам у далині. Проте ніхто не наважувався вести швидкий вогонь — гвинтівка могла перегрітись і заклинити. У траншеї нас було шістнадцятеро чоловік, з яких один чи двоє поранені. Декілька поранених, англійців та іспанців, лежали за бруствером. Патрік О’Хара, ірландець із Белфаста, який пройшов курс надання першої медичної допомоги, бігав туди-сюди з бинтами, перев’язуючи поранених хлопців, і, звичайно, щоразу, коли він перелазив через бруствер, у нього стріляли свої ж, незважаючи навіть на його обурені крики: РПМЄ!
Ми заходились оглядати позицію. Я побачив декілька трупів, проте не зупинився і не обшукав їх. Єдине, що я шукав — це кулемет. Увесь час, поки ми лежали з іншого боку, я все думав, чому ж не стріляє кулемет. Я посвітив ліхтариком у кулеметне гніздо. На мене чекало гірке розчарування! Кулемета не було. Триніг був, ящики з набоями й запасні частини були, але самого кулемета не було. Мабуть, щойно запахло смаленим, вони його відкрутили й кудись понесли. Певна річ, вони виконували наказ, проте це був безглуздий і боягузливий вчинок, адже залишивши тут кулемет, вони могли нас усіх перебити. Ми були розлючені. Ми вирішили захопити кулемет.
Все обнишпоривши, ми не знайшли нічого вартісного. Скрізь валялося безліч фашистських гранат поганенької якості, таких, що вибухають, коли смикнути за шнур. Я взяв кілька собі — на згадку. Вражала убогість фашистських укриттів. Тут не було куп одягу, книжок, їжі й інших особистих речей, як у наших окопах. У цих бідолах не було нічого, окрім відсирілих окрайців хліба. Трохи далі була маленька землянка, що частково виступала над землею і мала віконечко. Ми посвітили ліхтарем у вікно й закричали від радості — спертий на стіну, там стояв циліндричний предмет у шкіряному чохлі більше метра заввишки і близько п’ятнадцяти сантиметрів у діаметрі. Ми були певні, що то кулеметне дуло! Тож помчали до входу, скупчившись просто перед дверима, й побачили, що річ у шкіряному чохлі — зовсім не кулемет, а дещо, що для нашої майже беззбройної армії вартувало набагато більше. То був величезний телескоп на складаній тринозі, з наближенням у шістдесят чи сімдесят разів. З нашого боку фронту таких телескопів узагалі не було, а ми їх конче потребували. Ми переможно винесли телескоп із землянки й поставили обіч стінки окопу, маючи на меті забрати його пізніше.
Цієї миті хтось крикнув, що наближаються фашисти. Гуркіт пострілів значно посилився. Однак, було очевидно, що фашисти не стануть атакувати нас з правого флангу, інакше їм доведеться просуватися нейтральною територією і зруйнувати власний бруствер. Якщо вони мають хоч крихту здорового глузду, то підуть на нас із тилу. Я обійшов землянку. Позиція мала форму підкови з укриттями посередині, а тому нас з лівого боку прикривав ще один бруствер. Саме з того напрямку йшов потужний вогонь, проте він не завдавав нам шкоди. Небезпека наїлася просто навпроти нас, де не було жодного захисту. У нас над головами продовжували летіти кулі. Швидше за все вони летіли з іншої позиції фашистів, що розміщувалася далі, і яку не зміг захопити спецпідрозділ. Стояв жахливий гуркіт. То був безперервний тріск сили-силенної гвинтівок, схожий на барабанний бій. Зазвичай я чув його з певної відстані, проте зараз опинився у самому епіцентрі. І тепер стрілянина поширилась уже на всю лінію фронту на кілометри навкруг. Даґлас Томпсон, чия поранена рука безпомічно висіла вздовж тіла, спирався на бруствер і стріляв однією рукою. Хтось інший, чию гвинтівку заклинило, заряджав гвинтівку Даґласа.
З цього боку нас було четверо чи п’ятеро. І нам було абсолютно очевидно, що слід зробити. Ми мусимо перетягти мішки з піском з переднього краю бруствера й звести барикаду з незахищеного боку. І ми маємо поспішати. Вороги стріляють зараз високо над нашими головами, але будь-якої миті можуть опустити приціл. За спалахами від пострілів ми зрозуміли, що проти нас було сто чи двісті чоловік. Ми почали витягати мішки з піском, тягти їх уперед і кидати на купу. Мушу сказати, що це жахлива робота. Мішки були великі, кожен важив по центнеру, і доводилося добряче напружуватись, щоб витягти з бруствера такий мішок. А тоді ще розривалася й прогнила мішковина, й волога земля сипалась за комір і в рукави. Я пам’ятаю все те жахіття: хаос, морок, страшенний шум, ковзання по грязюці, боротьбу з мішками. А ще мені заважала гвинтівка, яку я, однак, боявся загубити, а тому не наважувався зняти з плеча. Я навіть крикнув комусь, із ким ніс мішок: «Оце так війна, чорти б її побрали!» Раптом через бруствер перестрибнули декілька високих постатей. Вони підійшли ближче, і ми побачили, що на них форма спецпідрозділу. Ми радісно привітали їх, думаючи, що це підкріплення. Однак їх було лише четверо — три німці й іспанець.
Згодом чоловіки розповіли, що сталося зі спецпідрозділом. Вони не орієнтувалися на місцевості, і їх у темряві не туди завели. Заблукавши, натрапили на колючий дріт і фашисти просто перестріляли більшість із них. Ці четверо, на своє щастя, відбилися від решти. Німці не знали жодного слова ані англійською, ані французькою, ані навіть іспанською. Жестикулюючи, ми, зрештою, пояснили їм, що робимо, й залучили до зведення барикади.
Фашисти притягли кулемет. Можна було бачити, як він стріляв, наче якась хлопавка, на відстані ста-двохсот метрів від нас. Кулі пролітали з крижаним тріскотом. Ми вже давно приволокли достатню кількість мішків, щоб викласти невисокий бруствер, з-за якого могли відстрілюватись солдати, що були по цей бік позиції. Я стояв за ними навколішки. Над нашими головами просвистів мінометний снаряд й розірвався десь на нейтральній території. Це була ще одна небезпека, але мине декілька хвилин, перш ніж почнеться прицільний вогонь. Коли ми завершили боротьбу з мішками, ситуація здавалась не такою вже й кепською: шум, темрява, спалахи. Тепер навіть є час трохи поміркувати. Пам’ятаю, як я запитав себе, чи боюся, і відповів, що ні. Хоча, ззовні я виглядав не так сміливо і в мене від страху тряслися коліна. Несподівано знову закричали, що наближаються фашисти. Цього разу не могло бути жодних сумнівів — спалахи від пострілів гвинтівок стали набагато ближчими. Я побачив спалах десь за двадцять метрів від нас. Очевидно, вороги просувалися комунікаційною траншеєю. З такої відстані вже можна було легко докинути гранату. Нас було вісім чи дев’ять, і сиділи ми всі в купі, а тому одна влучно кинута граната розірвала б нас на шматки. Боб Смайлі, на чийому обличчі сильно кровила невелика рана, звівся на коліно й жбурнув гранату. Ми пригнулися, чекаючи вибуху. Запал зашипів у повітрі, проте граната не вибухнула. (Фактично, чверть усіх гранат так і не вибухала.) Своїх гранат у мене не залишилось, зате були фашистські, але я не був щодо них певен. Я гукнув, чи немає у когось зайвої гранати. Даґлас Мойль пошукав у кишені й передав мені гранату. Я пожбурив її і впав на землю. Це була щаслива випадковість, що трапляється раз на рік, і я зміг поцілити точно туди, де виблискувала гвинтівка. Почувся гуркіт вибуху, а тоді несамовиті крики й стогін. В одного ми точно влучили, щоправда, не знаю, чи вбили, але вочевидь важко поранили. Бідолашний! Я чув його волання, і в глибині душі мені стало його навіть шкода. І цієї миті, у непевному світлі спалахів від пострілів гвинтівок, я побачив, чи то мені так здалося, постать, що стояла обіч того місця, звідки стріляли. Я схопив гвинтівку і вистрелив. Знову крик, але думаю, то був наслідок кинутої гранати. Кинули ще декілька гранат. Наступні спалахи пострілів, які ми бачили, були далеко, на відстані десь сотні метрів, а то й більше. Отже, ми їх відігнали. Принаймні, поки що.