Пробувши лише декілька тижнів на службі в ополченні, всі іноземці встигали полюбити іспанців, а заразом і зненавидіти деякі їхні риси. Моя ненависть часом не мала меж. Багато у чому іспанці неперевершені, але воювати вони не вміють. Усі без винятку іноземці були шоковані їхньою неповороткістю, а понад те — ще й непунктуальністю, що доводить до сказу. Кожен іноземець неодмінно вивчить хоч одне слово іспанською, і слово це — mañana, тобто «завтра» (буквально «ранок»). За найменшої можливості справи сьогоднішні відкладаються до mañana. Це настільки типово, що навіть самі іспанці жартують з цього приводу. І ніщо в Іспанії, від їжі до битви, не відбувається вчасно, в чітко визначений час. Найчастіше все відбувається надто пізно, але часом, щоб ви не звикли до постійного спізнення, трапляється надто рано. Потяг, який за розкладом повинен відбувати о восьмій, зазвичай відбуде у будь-яку хвилину між дев’ятою та десятою, але раз на тиждень, за примхою машиніста, відправляється о пів на восьму. Можливо, це дрібниці. Теоретично я радше захоплююсь іспанцями, які не поділяють нашого неврозу стосовно часу. На жаль, я сам від нього страждаю.
Усмак нагодувавши нас чутками, mañana та відмовками, нам нарешті віддали наказ протягом двох годин бути готовими до відправки на фронт. Не зайвим буде нагадати, що ми ще не отримали більшої частини потрібної амуніції. На складі начальника забезпечення був такий рейвах, що зрештою багато хто мусив вирушати, так і не отримавши усього необхідного. Казарми миттєво наповнились жінками, які, здавалося, з’явились нізвідки, відтак допомагаючи чоловікам скласти ковдри й спакувати речові мішки. Я почувався приниженим, коли молода іспанка, дружина Вільямса, ще одного англійця, показувала мені, як одягати шкіряний патронташ. Ніжна, темноока і дуже жіночна, народжена, здавалося, лише для того, щоб колисати в люльці немовля, вона, однак, брала участь у липневих боях. До слова, в той час жінка була вагітна, і дитинка народилась усього через десять місяців після початку війни, ймовірно, зачата просто за барикадою.
Потяг мав вирушати о восьмій, але лише десять хвилин на дев’яту втомлені, спітнілі офіцери спромоглися вишикувати нас на площі перед казармами. Я дуже чітко пам’ятаю ту підсвічену ліхтарями сцену: гамір і хвилювання, червоні прапори майорять у світлі ліхтарів, ополченці численних рангів з наплічниками за спинами і скрученими ковдрами, пов’язаними через плече, крики, стукіт чобіт, клацання металевих мисок, гучний заклик до тиші, що нарешті настала, а потім якийсь комісар став під червоним стягом і промовляв до нас каталонською. Нарешті нас строєм повели на станцію, причому обрано було найдовший маршрут — п’ять, а то й шість кілометрів, і все заради того, аби показати нас усьому місту. На площі Ла Рамбла трапилася затримка, бо оркестр заграв для нас якусь революційну мелодію. А тоді знову атрибути переможців — крики, ентузіазм, червоні й червоно-чорні стяги, натовпи, що юрмились, щоб поглянути на нас, жінки, які махали руками з вікон. Тоді все це здавалось таким природним. Тепер же — далеке і неправдоподібне! Поїзд був такий переповнений, що не було місця не те що на сидіннях, а навіть на підлозі. В останню секунду на платформу вибігла Вільямсова дружина й дала нам пляшку вина, а ще шмат яскраво-червоної ковбаси, що на смак нагадувала мило та викликала діарею. Поїзд виповз із Каталонії і посунув на плато Араґон на цілком звичній для війни швидкості — кілометрів з двадцять на годину.
Розділ 2
Місто Барбастро, хоч і розташовувалось далеко від лінії фронту, виглядало похмурим та розбитим. Вулицями міста блукали натовпи ополченців у благеньких одностроях, намагаючись зігрітися. На одній із напівзруйнованих стін я натрапив на минулорічний плакат, який оголошував, що такого-то числа на арені буде вбито «шість красенів-биків». Який безнадійний вигляд мали ці вицвілі кольори! Чи живі ці шість красенів? А тореадори? Виявилось, що навіть у Барселоні немає тореадорів. З якоїсь невідомої причини найліпші тореадори — фашисти.
Мою групу відправили вантажівкою до Сьєтамо, тоді на захід до Алькуб’єрре, розташованого на межі із Сараґосою. Бої за Сьєтамо поновлювались тричі, аж поки анархісти не взяли місто у жовтні. Воно було майже повністю знищене потужними вибухами, дірки від куль лише доповнювали картину. Зараз ми перебували на висоті приблизно 450 метрів над рівнем моря. Був собачий холод, хтозна звідки наповз густий туман. Десь між Сьєтамо й Алькуб’єрре наш водій заблукав (що на війні не рідкість), і нам довелось кілька годин поспіль кружляти в тумані. До Алькуб’єрре ми дістались вже пізно вночі. Хтось провів нас через багнюку до стайні віслюків, де ми, потомлені після усіх пригод, зарились у полову і вмить поснули. Власне, краще спати у полові, ніж у сіні чи соломі, якщо полова, звичайно, чиста. Лише з першими променями сонця я побачив, що полова перемішана з хлібними скоринками, клаптями газет, кістками, дохлими пацюками та порожніми бляшанками з-під молока.
Зараз ми перебували близько до лінії фронту, відтак відчували характерний запах війни — для мене це запах екскрементів та зіпсованої їжі. Алькуб’єрре ніколи не обстрілювали, й місто було в кращому стані, ніж більшість селищ одразу за лінією фронту. Однак щось мені підказує, що подорожуючи цією частиною Іспанії навіть у мирний час, ви будете вражені жахливою бідністю араґонських сіл. Села побудовані як фортеці — маленькі убогі халупи з глини й каменю купчились навколо церкви, і навіть навесні жодної тобі квіточки, ні садів ні городів, лише задні двори, де в купах гною порпалися облізлі кури. Погода стояла паскудна — то дощ, то туман. Вузькі ґрунтові дороги перетворились на глибокі й широкі моря багнюки, які, розганяючись, долали вантажівки, а селяни вели незграбні вози, які тягли запряги мулів, часом до шести одночасно. Через постійний рух військ село потопало у неймовірній грязюці. Тут немає і ніколи не було нічого схожого на туалет чи каналізацію, а тому доводилось пильнувати кожен крок. Церкву вже давно використовували замість вбиральні; це ж стосувалось полів на чотириста метрів навкруг. Щоразу, згадуючи свої перші два місяці на війні, я бачу непривітні поля зі стернею та екскрементами по краях.
Минуло вже два дні, а гвинтівок нам так і не видали. Завітавши до Військового комітету й оглянувши дірки у стіні, що їх пробили кулі, якими було застрелено багато фашистів, вважайте, що бачили усі принади Алькуб’єрре. Там, на лінії фронту, було, вочевидь, тихо, поранених надходило мало. Основною розвагою було прибуття фашистів-дезертирів, яких під конвоєм привозили з передової. Багато наших супротивників узагалі не були фашистами, радше нещасними призовниками, які на початок війни проходили військову службу, і просто боялися втекти. Інколи купки таких військових насмілювались прорватися до нас. Безперечно, так чинило б іще більше, якби їхні родичі не проживали на території фашистів. Так от, дезертири були першими «живими» фашистами яких я побачив. Мене дуже вразило те, що вони геть нічим від нас не відрізнялися, хіба що були зодягнуті в уніформу кольору хакі. Вони завжди були голодні. Воно й не дивно, якщо день чи два блукати полями, але нам завжди тріумфально підкреслювали, що війська фашистів пухнуть з голоду. Якось я спостерігав, як одного з них годували в домі якогось селянина. Видовище було, м’яко кажучи, неприємне. Високий хлопець років двадцяти з обвітреним обличчям, у пошарпаному лахмітті замість одягу, схилився над вогнем, пожадливо запихаючи в себе печеню з миски й увесь час нервово позираючи на ополченців, які зібрались навколо нього. Гадаю, він і досі свято вірив, що ми — кровожерливі «червоні», які охоче його застрелять, щойно він закінчить свій обід. Озброєний чоловік, який його охороняв, плескав дезертира по плечу й щось підбадьорливо промовляв. Одного пам’ятного дня прибуло одразу п’ятнадцять дезертирів. Ополченець на білому коні переможно провів їх через усе село. Я зміг зробити знімок, щоправда, нечіткий, який у мене все одно пізніше вкрали.