На тлі холоду інші незручності видавались мізерними. Звичайно, всі ми були брудні, оскільки вода, як і харчі, доправлялася мулами з Алькуб’єрре, і норма на людину становила приблизно кварту на день. Вода була жахлива: непрозора й каламутна. Згідно з приписом вона призначалася лише для пиття, проте я щоранку крав хоч кружку, щоб помитись. Я вже звик одного дня митися, а наступного голитися — води не вистачало на все одразу. Наш табір пекельно смердів, за невеликою загородою барикади повсюди валялося лайно. Деякі ополченці за звичкою випорожнялися просто в окопі, це особливо жахливо, якщо доводилося проходити там у темряві. Однак мене ніколи не хвилювала грязюка. Як на мене, люди надто переймаються тією грязюкою. Дивовижно, наскільки швидко звикаєш обходитися без носовичка або їсти просто із залізної миски, в якій ще й миєшся. Спати в одязі теж призвичаюєшся за день чи два. Зазвичай, вночі немає можливості роздягтися, а особливо роззутися — потрібно бути напоготові на випадок нападу. За вісімдесят ночей я роздягався лише тричі, хоча часом умудрявся роздягатись удень. Для вошей було холодно, зате миші й пацюки царювали. Кажуть, що миші й пацюки не можуть жити поруч, але коли їжі достатньо, то дуже навіть можуть.
У всьому іншому справи йшли не так уже й кепсько. Смачна їжа, багато вина. Сигарети видавали з розрахунку пачка на день, сірники — через день, видавали навіть свічки. Щоправда, вони були дуже тонкими, як ті, що встромляють у торт. Імовірно через це багато хто припускав, що ті свічки просто вкрали з церкви. Кожен окоп отримував три дюйми свічок, які горіли протягом двадцяти хвилин. У той час ще можна було купити свічки, і я привіз із собою декілька фунтів. Згодом дефіцит свічок і сірників зробив наше життя нестерпним. Ви не усвідомлюєте важливості цих речей, доки їх не втратите. Наприклад, під час нічної тривоги, коли всі нишпорять у пошуках своїх гвинтівок й наштовхуються на обличчя один одного, важко переоцінити можливість запалити вогонь. Кожен ополченець мав трут і декілька метрів жовтого ґноту. Після гвинтівки це було найважливішою річчю для солдата. Трут мав багато переваг — його можна запалити навіть на вітрі, проте він лише тлів, а отже, для розпалювання вогнища не годився. Коли дефіцит сірників став критичним, єдиним способом отримати вогонь було витягти кулю з гільзи та підпалити кордит трутом.
Ми жили незвичним життям, себто незвично було перебувати на війні, якщо її можна так назвати. Всі до єдиного бійці обурювались бездіяльністю і постійно здіймали бучу з приводу того, що нам заборонено нападати. Проте було цілком очевидним, що доведеться довго чекати на бій, хіба, може, ворог сам його розпочне. Жорж Копп, який час від часу приїздив з інспекцією, був з нами досить відвертим. «Це — не війна, — любив повторювати він, — це якась комічна опера, в якій часом хтось помирає». Насправді, застій на Араґонському фронті мав політичні причини, про які мені тоді геть нічого не було відомо. Але суто військові проблеми — не торкаючись браку людей — були очевидними для усіх.
Почнімо з ландшафту. Наша спільна з фашистами передова проходила позиціями, досягти яких можна було лише з одного боку. За умови, якщо вирити декілька окопів, такі позиції не можна взяти силами піхоти, хіба що вона б мала значну кількісну перевагу. На нашій власній позиції, чи тих, що навколо нас, дюжина чоловіків з двома кулеметами могли б стримати батальйон. Розташовані на вершинах пагорбів, ми були чудовими мішенями для артилерії. Проте у ворога не було артилерії. Інколи, ретельно та довго розглядаючи околиці, я хотів угледіти кілька батарей. Одна могла б зруйнувати позиції ворога за лічені хвилини, як молоток трощить горіхи. Але у нас просто не було гармат. Фашистам усе ж іноді вдавалося привозити із Сараґоси одну чи дві гармати й випустити кілька снарядів, проте їх було дуже мало і вони до нас навіть не долітали, а падали у безлюдну долину. Проти кулеметів та без артилерії можна було зробити лише три речі: окопатися на безпечній відстані, скажімо, метрів за чотириста, або просуватись по відкритій місцевості й зустріти смерть, або продовжувати робити нічні вилазки, які, однак, не здатні змінити ситуації. Отож, лишався вибір між бездіяльністю та самогубством.
Окрім цього існував брак будь-якого військового знаряддя. Потрібно докласти зусиль, щоб уявити, наскільки погано в той час була озброєна наша армія. Будь-яка громадська школа в Англії мала більше зброї, ніж ми. Біда з озброєнням була настільки масштабною, що про це варто розповісти докладніше.
На цій ділянці фронту вся артилерія складалася з чотирьох мінометів, і на кожен припадало по п’ятнадцять снарядів. Вони, звісно, були надто цінними, щоб з них стріляти, а тому їх усі тримали в Алькуб’єрре. Були й кулемети з розрахунку один на п’ятдесят чоловік. Кулемети були старими, однак з них можна було прицільно стріляти з відстані трьохсот-чотирьохсот метрів. Окрім того у нас були гвинтівки, але теж такі старі, що годились хіба лише на брухт. Гвинтівки були трьох типів. Перший тип — довгий «Маузер», який рідко траплявся «молодшим» за двадцять років, від їхніх прицілів було стільки ж користі, як від зламаного спідометра, до того ж нарізи були страшенно іржавими. Однак з десяти гвинтівок траплялася одна не така вже й погана. Далі, був ще короткий «Маузер», mousąueton, по суті, кавалерійська зброя. Ці гвинтівки були популярнішими за інших, оскільки були легшими й ними було зручніше користуватися в окопах, а ще тому, що були відносно новими й здавалися справними. Насправді ж фактично від них не було жодної користі, їх наново збирали з різних частин, жоден затвор не підходив до гвинтівки, три чверті з них клинили вже після п’яти пострілів. Були ще вінчестери. З них зручно стріляти, проте постріли були дуже неточними, бракувало обойм, тож перед кожним пострілом їх слід було перезаряджати. Набоїв не вистачало, кожен солдат на фронті отримував лише п’ятдесят штук, ще й дуже низької якості. Виготовлені в Іспанії, патрони набивалися у раніше використані гільзи, а тому навіть найкращі гвинтівки давали осічку. Мексиканські набої були значно кращої якості, а тому використовувалися для кулеметів. Найкращими з-поміж усіх набоїв були німецькі — їх ми відбирали у полонених та дезертирів, а тому їх на всіх не вистачало. Про всяк випадок я завжди тримав у кишені обойму німецьких і мексиканських набоїв. Проте, як засвідчувала практика, коли такий випадок наставав, я рідко стріляв з гвинтівки, бо побоювався, що вона вийде з ладу, і мені доведеться використати й без того дорогі набої.
У нас не було касок, багнетів, а надто револьверів та пістолетів, а одна граната припадала на п’ятьох чи десятьох чоловік. Замість гранати в той час використовували те, що називалось «граната НОА[9]», яку виготовляли анархісти в перші дні війни. Зроблена вона була за принципом гранати Міллса, проте чека утримувалася не шпилькою, а мотузкою. Слід було розірвати мотузку, а тоді хутко позбутися гранати. Недарма казали, що ці гранати «неупереджені» — вбивали і того, хто їх кидав, і того, в кого кидали. Були й інші види гранат, дещо примітивні, але зате безпечніші — для того, певна річ, хто їх кидав. Лише в кінці березня мені трапилась граната, яку не страшно було кидати.
Окрім озброєння ми відчували брак інших необхідних на війні речей. У нас не було мап, не було схем розташування. Геодезисти досі повного мірою не вивчили Іспанію, тож єдині детальні мапи були виключно старими військовими, та й ті належали зараз фашистам. Ми не мали далекомірів, зорових труб, перископів, польових біноклів, не беручи до уваги декількох приватних, сигнальних ракет, кусачок, інструментів для зброярів чи навіть для чищення зброї. Здавалось, іспанці ніколи не чули, що зброю слід протирати, і дуже дивувалися коли я майстрував потрібний для цього інструмент. Якщо ти хотів почистити свою гвинтівку, її слід було віднести сержантові, в якого був довгий мідний шомпол, що вже зігнувся й нещадно дряпав наріз. Не було навіть спеціального мастила. Гвинтівки змащували оливковою олією, коли вона була. Часом я змащував свою гвинтівку вазеліном, кольдкремом або й жиром. Не було ламп, електричних ліхтариків, і мені здається, що в цей час на нашій ділянці взагалі не було такої речі, як електричний ліхтарик, його можна було придбати лише в Барселоні, та й то з великими труднощами.
Час минав, поміж пагорбами гуркотіли поодинокі постріли гвинтівок, і я зі скептицизмом замислився, чи може щось трапитися, аби принести трохи життя чи радше смерті в цю абсурдну війну. Ми воювали не з ворогом, а з пневмонією. Коли окопи розташовані на відстані п’яти сотень ярдів, убити нікого не можливо, хіба цілком випадково. Були, звісно, нещасні випадки, проте більшість із них траплялися через недбалість. Якщо я не помиляюся, то перші п’ять чоловіків, яких я побачив пораненими, отримали рани від власної ж зброї. Не скажу, що вони зробили це навмисне, ні, просто випадково, з необережності. Наші зношені гвинтівки були небезпечними. Деякі могли стрельнути, якщо приклад вдарявся об землю. Я на власні очі бачив, як один солдат таким чином прострелив собі руку. А в темряві новобранці частенько стріляли один в одного. Якось, коли вже почало сутеніти, вартовий вистрілив у мене з відстані двадцяти метрів, проте схибив. Тільки Богові відомо, скільки разів іспанська «влучність» рятувала моє життя. Якось я пішов у розвідку, а оскільки стояв туман, то я завбачливо попередив про це командира. Проте, повертаючись назад, я зачепився за кущ, тож вартовий злякався й заверещав, що йдуть фашисти. І тут я собі на радість почув, як командир віддав наказ без вагань стріляти у мій бік. Звичайно, я ліг, і кулі пролітали наді мною. Ніщо на світі не переконає іспанця, а надто молодого й запального, що вогнепальна зброя — річ небезпечна. Минув час, і я фотографував кулеметників, що стояли обіч своїх кулеметів, націлених просто на мене.