— Ви ж тільки не стріляйте, — жартував я, налаштовуючи фотоапарат.
— Не будемо.
Наступної миті почувся страхітливий гуркіт, і повз моє обличчя, обпікши щоку, з кулемета посипали кулі. Звичайно, вони таке утнули не навмисне, проте для них це видалось першокласним жартом. І це при тому, що зовсім недавно вони на власні очі бачили, як, граючись автоматичним пістолетом, політичний уповноважений п’ятьма кулями в груди ненароком застрелив погонича мулів.
Небезпечними були тоді також складні паролі, які використовувала армія. Це були оті подвійні паролі, коли кажеш одне слово, а у відповідь чуєш інше, про яке домовлено наперед. Зазвичай це були революційні піднесені гасла, наприклад: «Cultura — progreso» чи «Seremos — invencibles[10]», й часом неможливо було змусити неписьменних вартових запам’ятати подібні пишномовні слова. Якось, пам’ятаю, паролем було «Cataluña — heroica», й повновидий хлопчисько на ймення Хайме Доменах підійшов до мене й попросив розтовкмачити йому, що воно й до чого.
— Heroica — що це означає?
Я пояснив йому, що це те ж саме, що й valiente[11].
Трохи згодом, коли він вилізав з окопу, вартовий почав вимагати відгуку на пароль.
— Alto! Cataluña[12]!
— Valientel — закричав Хайме, певний, що каже правильно.
Бах! Але вартовий промазав. У цій війні ніхто ні в кого не влучав, якщо була така можливість.
Розділ 4
Я провів на передовій приблизно три тижні, коли в Алькуб’єрре прибув контингент з двадцяти чи тридцяти чоловік з Англії, присланий ЛП[13] для того, щоб англійці трималися разом, тож мене з Вільямсом послали до них. Наша нова позиція була в Монте Оскуро, трохи далі на захід, звідки було видно Сараґосу.
Наша позиція розташовувалася на гострому хребті вапнякової скелі, траншеї були видовбані горизонтально, нагадуючи гнізда ластівок. Вони йшли вглиб скелі на солідну відстань, і всередині було темно хоч в око стрель і низько, так що не станеш навіть навколішки. На вершинах пагорбів, ліворуч від нас, були ще дві позиції РПМЄ, одна з яких стала особливо привабливою для кожного чоловіка на передовій — там перебували три жінки, які працювали на кухні. Жінки ці не були красунями, проте чоловіків з інших позицій слід було тримати подалі. За п’ятсот метрів праворуч від нас, де дорога повертала до Алькуб’єрре, розташовувався пост ОСПК. Ця ділянка постійно переходила з рук у руки. Вночі світилися фари вантажівок, що підвозили нам провізію з Алькуб’єрре, а також фари фашистських автівок, що рухались із Сараґоси. Сараґосу теж видно, ось вона — тонка вервечка ліхтарів, схожих на підсвічені ілюмінатори корабля майже за двадцять кілометрів на південний захід. Урядові війська здалеку дивилися на Сараґосу ще із серпня 1936 року, дивляться вони сюди й дотепер.
Нас було близько тридцяти чоловік, включно з одним іспанцем (Рамоном, шуряком Вілльямса), а ще з десяток іспанських кулеметників. Окрім одного чи двох скигліїв — війна, як відомо, притягує різну наволоч, — англійці були навдивовижу здоровими, фізично і морально. Мабуть, найкращим з усіх був Боб Смайлі — онук легендарного лідера шахтарів, який згодом безглуздо й марно загинув у Валенсії. Незважаючи на мовний бар’єр, іспанці й англійці добре ладнали між собою, і, на мою думку, це заслуга саме іспанців. Згодом з’ясувалося, що всі іспанці знали тільки дві фрази англійською. Перша: «окей, бейбі», а другою проститутки Барселони послуговуються у розмовах з англійськими моряками, проте боюсь, що цю фразу вилучать редактори.
І знову жодних змін на лінії фронту. Лише час від часу чути посвист куль і дуже рідко гуркіт фашистського міномета, після чого всі стрімголов бігли до верхнього окопа подивитися, куди влучила міна. Тут ворог був до нас дещо ближчим, метрів за триста-чотириста. Їхня найближча позиція розташовувалась точно навпроти нашої, й бійниці фашистських кулеметних гнізд постійно спокушали нас витратити на них трохи патронів. Самі ж фашисти рідко стріляли з гвинтівок, проте завзято пускали кулеметні черги в того, хто не встиг сховатися. Попри це, минуло днів десять, коли у нас з’явився перший поранений. Супроти нас стояли іспанські війська, але, за розповідями дезертирів, були там і німецькі сержанти. Раніше там були також мароканці — мабуть, бідолашні, добряче потерпали від холоду — бо на нейтральній території знайшли тіло мароканця — одну з місцевих цікавинок. Десь за милю ліворуч від нас закінчувалася передова й простиралася поросла лісом ділянка землі, що не належала ні нам, ні фашистам. І вони і ми виходили туди вдень на патрулювання. Гра була непоганою, достоту бойскаути, проте я ніколи не бачив фашистського патруля ближче, ніж за декілька сотень метрів. Якщо досить довго повзти по-пластунському, можна було минути лінію фронту і побачити селянський дім, на якому майорів прапор монархістів. Цей будинок був штаб-квартирою фашистів. Час від часу ми стріляли по ньому з гвинтівки, а потім хутко ховалися, щоб кулеметник не зміг нас засікти. Сподіваюся, ми розбили хоч декілька вікон, але штаб був на відстані восьмисот метрів, і з нашими гвинтівками не можна бути певним, що поцілиш хоч у будинок.
Погода здебільшого стояла ясна й холодна, вдень часом прозирало сонце, проте завжди було холодно. То тут, то там на схилах було видно, як із-під землі пробивалися дикі крокуси та іриси. Вочевидь, скоро мала настати весна, проте вона не поспішала. Ночі стали ще зимнішими. Повертаючись з варти, ми згрібали те, що залишилось від вогню на кухні, й ставали на червоні головешки. Звичайно, така процедура шкодила черевикам, проте як же добре було ногам! Але були й ранки, коли, милуючись неповторною красою вранішньої зорі, яка з’являлась з-за пагорбів, розумієш, що недаремно оце піднявся рано-вранці. Я не люблю гір, не люблю ними милуватися. Проте іноді світанок, що розгорався за пагорбами позаду нас, перші слабкі відблиски золотавого сонця, що наче мечі пронизують морок, а тоді яскраве світло й моря червонястих хмар, які простирались на неозору відстань, були вартими того, щоб навіть після безсонної ночі їх побачити, коли ноги від самих колін німіли від холоду, і ти розумів, що ще години три чекати сніданку. Протягом цієї кампанії мені доводилось спостерігати схід сонця частіше, ніж за все своє попереднє життя чи життя, що, я сподіваюсь, мені ще судилося прожити.
Нам бракувало людей, а це означало, що доводилося довше вартувати одному, а отже, більше втомлюватися. Я й сам потроху починав страждати від недосипання, а це було нестерпно навіть на цій найспокійнішій з усіх воєн. Крім обов’язків вартування та патрулювання були постійні підйоми і тривоги, та й взагалі неможливо висипатись у земляній норі, коли від холоду аж ноги зводить. У перші три чи чотири місяці на фронті я пригадую не більше десятка випадків, коли я був змушений не спати протягом доби, а з іншого (юку, навряд чи був хоч десяток ночей, коли я спав не прокидаючись. Двадцять чи тридцять годин сну на тиждень — цілком нормальне явище. Наслідки не такі вже й страшні, як може здатися, просто неможливо нормально думати, стає важче лазити схилами вгору і вниз, проте почуваєшся непогано, хоча й постійно голодний — по-звірячому голодний. Смакувала будь-яка їжа, навіть квасоля, яку всі в Іспанії назавжди зненавиділи до глибини душі. Вода, якщо нам її доправляли, перевозилася на спинах мулів або малих загнаних віслюків. Хтозна чому, але араґонські селяни любили мулів, проте жахливо ставилися до віслюків. Якщо віслюк не йшов, його зазвичай били просто по яйцях. Свічок більше не видавали, сірники також закінчувалися. Іспанці навчили нас виготовляти лампи, використовуючи оливкову олію, бляшанку з-під згущеного молока, гільзу та шматок ганчірки. Такі саморобні лампи горіли коли було трохи оливкової олії, а це траплялося дуже нечасто, щоправда, вони давали багато диму, а світла десь на чверть світла свічки, якраз для того, щоб знайти у темряві свою гвинтівку.