— До чого тут я? Щодо мене ти помиляєшся.
Саме тоді я був сердитий на Гумбольдта. Коли ми з моєю подругою Деммі гостювали у нього в селі, він застеріг її щодо мене, прохопившись за вечерею: «Ти маєш бути обачна з Чарлі. Я знаю таких дівчат, як ти. Вони надто багато вкладають у чоловіка. А Чарлі — це справжній чортисько». Нажаханий тим, що він щойно ляпнув, Гумбольдт підвівся з-за столу і вибіг із будинку. Ми чули, як він важко ступає по каменях темної сільської дороги. Тимчасом я і Деммі залишилися з Кетлін. Урешті вона сказала:
— Чарлі, він тебе обожнює. Проте він щось втелющив собі в голову. Мовляв, ти маєш якусь таємну місію і що такі люди, як ти, не зовсім надійні. А Деммі йому подобається. Він вважає, що в такий спосіб захищає її. Та в цьому немає нічого особистого. Ти ж не сердишся, правда?
— Сердитися на Гумбольдта? Він занадто фантастичний, щоб на нього сердитись. Особливо в ролі оборонця дівчат.
Деммі, здавалося, не знала, що й думати. Втім кожна молода жінка оцінила б таку турботу. Згодом вона запитала в мене, як завжди, зненацька:
— А що це за балачки про місію?
— Та так… дурниці.
— Але, Чарлі, ти щось таке казав мені колись. Чи Гумбольдт просто верзе казна-що?
— Я казав, що іноді маю дивне відчуття, начебто мене запечатали і відправили поштою, а тепер очікують мого прибуття за якоюсь важливою адресою. Я можу містити надзвичайну інформацію. Але це… просто маячня.
Деммі — її повне ім’я було Анна Демпстер Вонґел — викладала латину в школі Вашингтона Ірвінґа, розташованій неподалік від Юніон-скверу, і мешкала на Берроу-стріт.
— У Делавері, — сказала мені Деммі, — є нідерландська округа. Саме звідти походить родина Вонґелів.
Вона закінчила пансіон для шляхетних дівчат, потім вивчала класичну філологію у Брін-Мор-коледжі, але також була неповнолітньою правопорушницею і у п’ятнадцять років належала до банди викрадачів машин.
— Оскільки ми кохаємо одне одного, ти маєш право знати, — сказала вона. — У копів на мене ціле досьє: крадіжки автомобільних ковпаків, марихуана, проституція, викрадення машин, втеча від поліції, аварія, лікарня, умовний вирок. Повний перелік, як бачиш. Але я також знаю близько трьох тисяч біблійних віршів. Мені змалечку прищепили страх перед пекельним вогнем та вічним прокляттям.
Її татусь, неотесаний мільйонер, роз’їжджав на своєму «кадилаку», спльовуючи крізь вікно.
— Він чистить зуби засобом для миття посуду. Сплачує десятину церкві. Водить автобус недільної школи. Останній із зашкарублих фундаменталістів. Щоправда, таких, як він, там безліч.
У Деммі були блакитні очі з чистими білками й кирпатий ніс, майже такий само виразний та задерикуватий, як і очі. Через довгі передні зуби її вуста завжди були ледь розтулені. Золотисте волосся на подовгастій елегантній голівці розділено проділом на дві рівні частини, немов завіси на вікнах чепурного будиночка. Обличчя мала таке, яке можна було б побачити у фургоні перших підкорювачів американських прерій — лице з порцеляново-білою шкірою. Та насамперед мене вразили її ноги. Вони були надзвичайні. І ці прекрасні ноги мали зворушливий дефект — коліна торкалися одне одного, а ступні вивернуті назовні, тож, коли вона швидко йшла, туго натягнутий шовк її панчіх створював ледь чутне тертя. На вечірці, де ми зустрілися, я насилу міг розібрати її слова, бо вона бурмотіла щось, цідячи крізь зуби, як тоді було модно у східних штатах. Але у своїй довгій нічній сорочці вона була приємною сільською дівчиною, донькою фермера, і вимовляла слова чітко і виразно. Зазвичай близько другої години ночі вона прокидалася від страшних снів. Її християнська віра скидалася на маячню. Деммі доводилося виганяти з себе нечистих духів. Вона боялася пекла. Стогнала вві сні. А потім, схлипуючи, сиділа на ліжку. Я, напівсонний, намагався її заспокоїти і розрадити:
— Деммі, немає ніякого пекла.
— Я знаю, що є. Пекло є, воно є!
— Поклади голову мені на плече. Спробуй знову заснути.
Якоїсь вересневої неділі 1952 року Гумбольдт заїхав по мене на Берроу-стріт. Там, неподалік від театру Черрі Лейн, мешкала Деммі. Огрядний і солідний, тепер він був геть не схожий на того молодого поета, з яким я їздив до Гобокена їсти молюсків. Весела Деммі — зранку від нічних жахіть не лишалося й сліду — гукнула мені з майданчика пожежних сходів на четвертому поверсі, де вона тримала бегонії: «Чарлі, сюди їде Гумбольдт на своєму драндулеті!». Гумбольдт газував по Берроу-стріт, перший в Америці поет, який, він сам так сказав, мав гальма з підсилювачем. Вважав себе знавцем усіх автомобільних таємниць, але не вмів паркуватися. Я спостерігав, як він, даючи задній хід, намагається втиснутися на цілком вільне місце. Я навіть розвинув власну теорію: те, як люди паркуються, може багато розповісти про їхнє внутрішнє бачення себе і про те, як вони відчувають свої габарити. Гумбольдт двічі в’їхав заднім колесом на бордюр і врешті здався, вимкнувши запалення. Відтак вийшов, захряснувши дверцята, що були ледь не два ярди завдовжки. Вбраний у картатий спортивний піджак і черевики для поло, стягнуті ремінцями, він привітався мовчки, не розтискаючи опуклих вуст. Його сірі очі, здавалось, посаджені ще ширше, ніж завжди — наче в кита, що виплив біля рибальської плоскодонки. Вродливе обличчя потовстішало й постаріло. Стало повняве, як у Будди, але не спокійне. Я ж був убраний для офіційної співбесіди з професором: надто затягнутий, запнутий, застібнутий на всі ґудзики. Почувався, як складена парасоля. Про мій вигляд подбала Деммі. Попрасувала сорочку, підібрала краватку, пригладила щіткою темне волосся, що тоді у мене ще було. Я зійшов сходами вниз й опинився навпроти Гумбольдта. Декораціями нам слугували голі цегляні стіни, контейнери для сміття, перехняблені тротуари, пожежні сходи, Деммі, яка махала нам рукою, та її білий тер’єр, що дзявкав на підвіконні.