Гаразд, ми увімкнули фільм жахів. Бела Луґоші виконував роль божевільного вченого, який винайшов синтетичну плоть. Він приліпив її собі на обличчя, створивши моторошну маску, і вривався так до кімнат вродливих дівчат, які верещали й непритомніли. Кетлін, винахідливіша за всяких учених і прекрасніша за будь-яку з тих актрис, сиділа із загадковим, відсутнім напівусміхом на веснянкуватому обличчі. Кетлін була сновида. Гумбольдт оточив її атмосферою цілковитої кризи Західної Культури. І вона пішла спати. Що ж їй іще лишалося робити? Я розумію ці декади сну. Добре знаюся на цьому. Тим часом Гумбольдт ніяк не міг вгомонитися. Він прийняв амітал, щоби послабити дію бензедрину, який він запив джином.
Я вийшов надвір, щоб прогулятися на холоді. Світло лилося з будинку на вибоїни і канави, на горбок, порослий дикою морквою та жовтозіллям. Звідкілясь долинало дзявкотіння собак, а, може, й лисиць. Холодне світло зірок пронизувало небо. Крізь вікна було видко мерехтливі постаті на екрані, божевільний вчений почав стрілянину з поліцією. Врешті лабораторія вибухнула і він загинув у полум’ї, а синтетична маска на його обличчі розплавилась.
Деммі на Берроу-стріт, певно, дивилася той самий фільм. Ні, у неї не було безсоння. Вона боялася засинати й воліла фільми жахів, аніж страшні сни. Перед сном Деммі завжди ставала невгамовною. Ми вмикали о десятій вечірні новини, потім вигулювали пса і грали у трик-трак та подвійний пасьянс. А потім сиділи у ліжку й дивились, як Лон Чейні[35] метає ножі ступнями.
Я не забув, що Гумбольдт намагався стати захисником Деммі, але я не тримав за це зла на нього. Щойно Деммі й Гумбольдт зустрічалися, відразу ж починали говорити про старі фільми й нові піґулки. Вони так пристрасно і зі знанням справи обговорювали якийсь дексаміл, що геть забували про мене. Але мені подобалося, що в них стільки спільного.
— Він — великий чоловік, — визнала Деммі.
А Гумбольдт сказав про неї: «Ця дівчина й справді знається на фармакології. Це виняткова дівчина». Але таки не зміг стриматися від повчання й додав: «Проте вона мусить додати кілька препаратів до своєї системи».
— Дурниці. Яких препаратів? Вона вже мала неприємності з законом.
— Цього не досить, — відказав Гумбольдт. — Якщо життя не п’янить, воно нічого не варте. Ти або гориш, або гниєш. США — це романтична країна. І якщо ти хочеш залишатися тверезим, Чарлі, то це тому, що ти дивак і волієш спробувати все.
Потім він стишив голос і заговорив, втупившись у підлогу:
— А як щодо Кетлін? Вона не здається тобі відлюдькуватою? Але ж вона дозволила батькові себе викрасти й продати Рокфеллерові…
— Я так і не знаю, котрий із Рокфеллерів її купив.
— А щодо Деммі, Чарлі, то я б на твоєму місці не снував жодних планів. Ця дівчина ще мусить перетерпіти багато мук.
Він ліз, куди не просять. Яке йому діло? Проте я взяв це близько до серця. Бо й справді в Деммі було багато болю. Деякі жінки плачуть так тихо, як садова лійка. Деммі ж ридала ревно, як могла ридати лише жінка, що вірить у гріх. Коли плакала, її неможливо було просто жаліти — викликала повагу сила її духу.
Ми з Гумбольдтом пробалакали півночі. Кетлін позичила мені светр; вона розуміла, що Гумбольдт спатиме зовсім мало, й, передбачаючи цілий тиждень маніакальних ночей, можливо, скористалася моїми відвідинами, щоб трохи відпочити від свого чоловіка.
Замість переднього слова до цієї Ночі Бесід із Гумбольдтом фон Флейшером (насправді це було щось на кшталт лекції), я би хотів запропонувати коротку тезу щодо історії: настали часи (ранній новий період), коли життя, либонь, втратило здатність до самоорганізації. І його треба було організовувати. Це завдання взяли на себе інтелектуали. Від часів, скажімо, Макіавеллі, і до наших днів це упорядкування життя було єдиним, великим, чудовим, але також болісним, оманливим і згубним проектом. Таких людей, як Гумбольдт — натхненних, проникливих, шалених — цілковито захоплювала ідея, що завдання людства, таке велике і безмежно розмаїте, має виконуватися під керівництвом виняткових особистостей. Він був виняткова особистість, тож цілком достойний претендент на владу. Зрештою, чому ні? Здоровий глузд виразно нашіптував «чому ні» й висміював його задуми. Доки ми сміємося, з нами все гаразд. У той час я й сам якоюсь мірою претендував на владу. Я теж бачив великі можливості й малював в уяві сцени ідеологічної перемоги й особистого тріумфу.
А тепер трохи про бесіду з Гумбольдтом. Якою ж насправді була ця розмова з поетом?