Спершу прибрав вигляду поміркованого мислителя, проте він не був взірцем розсудливості. Мені й самому подобалося говорити, і я підтримував розмову, поки лише міг. Спочатку це був подвійний концерт, але згодом він мене обіграв і заглушив. Переконуючи, формулюючи, сперечаючись, роблячи відкриття, голос Гумбольдта здіймався, згасав і знову здіймався; його рот округлювався, під очима залягали темні тіні. Здавалося, його очі почорніли. Він сидів навпроти мене — важкі руки, могутні груди, черевце перевалювалося через пасок, кінець якого вільно звисав, — і переходив від ствердження до речитативу, від речитативу злітав до арії під акомпанемент оркестру алюзій, чеснот, любові до свого мистецтва, шанування його видатних представників, але також підозр і ошуканства. На моїх очах цей чоловік декламацією і співом то доводив себе до нестями, то знов опритомнював.
Спершу він заговорив про роль мистецтва і культури за першої каденції Стівенсона — про свою роль, нашу роль, бо ми мали разом користати зі слушної нагоди. А розпочав він із оцінки Айзенгавера. Айзенгаверу бракує політичної сміливості. Згадати лише, що він дозволив Джо Мак-Карті[36] та сенаторові Дженнеру[37] говорити про генерала Маршалла[38]. Він боягуз. Але й блискучий організатор і пропагандист, до того ж не дурний. Він найкращий взірець гарнізонного офіцера, добродушно-веселий любитель бриджу та дівчат, а також вестернів Зейна Ґрея[39]. Якщо суспільство хоче м’якшого уряду, якщо воно вже оговталося від Великої депресії і тепер воліло би відпочити від війни, якщо воно почувається досить сильним, щоб обійтися без прихильників «Нового курсу»[40] і досить заможним, щоби дозволити собі бути невдячним, воно голосуватиме за Айка, ніби за принца, якого можна замовити за каталогом фірми «Сірс, Робак енд компані». Можливо, з нього вже досить таких видатних особистостей, як Франклін Рузвельт, чи таких заповзятливих, як Трумен. Але Гумбольдт не хотів би недооцінювати Америку. Він вірить, що Стівенсон може пройти. І ми побачимо, яке місце належатиме мистецтву в ліберальному суспільстві й чи буде воно сумісне із соціальним прогресом. Згадавши Рузвельта, Гумбольдт натякнув, що той міг бути причетним до смерті Бронсона Каттінґа[41]. Літак сенатора Каттінґа розбився, коли він летів зі свого рідного штату після повторного підрахунку виборчих голосів. Як це сталося? Можливо, тут не обійшлося без Дж. Едґара Гувера[42]. Гувер тримався при владі, виконуючи брудну роботу для президентів. Згадати лише, як він намагався знищити Бертона К. Вілера[43] з Монтани. Відтак Гумбольдт перейшов до інтимного життя Рузвельта. А від Рузвельта і Дж. Едґара Гувера до Леніна та Дзержинського з ДПУ. Потім згадав Сеяна[44] й виникнення таємної поліції у Римській імперії. Далі він говорив про літературні теорії Троцького і про те, яким важким тягарем було видатне мистецтво у речовому обозі Революції. Потому знову повернувся до Айка і мирного життя професійних військових у тридцятих роках. Говорив про їхню схильність до випивки. Про Черчилля і пляшку. Таємні домовленості задля захисту великих світу сього від скандалу. Заходи безпеки у чоловічих борделях Нью-Йорка. Алкоголізм і гомосексуалізм. Подружнє й сімейне життя педерастів. Пруста і Шарлюса[45]. Збочення у німецькій армії перед 1914 роком. Пізно ввечері Гумбольдт читав військову історію й воєнні мемуари. Він знав Вілера-Беннета[46], Честера Вілмота[47], Ліддела Гарта[48], генералів Гітлера. Він також знав Волтера Вінчела[49], Ерла Вільсона[50], Леонарда Лайонса[51] та Реда Сміта[52], і легко перестрибував від бульварних газеток до генерала Роммеля[53], Джона Донна і Томаса С. Еліота. Про Еліота, він, схоже, знав такі дивні факти, що про них більше ніхто не чув. Його голова була переповнена плітками й химерами, як і літературними теоріями. Спотворення притаманне всій поезії. Але що є первинне? Усе це виливалося на мене зливою — почасти приємною, почасти прикрою — з ілюстраціями з класики та висловлюваннями Айнштайна, Жа Жа Ґабор[54], із посиланнями на польський соціалізм і футбольну тактику Джорджа Галаса[55], таємні мотиви Арнольда Тойнбі, а також торгівлю вживаними машинами. Багатії, бідняки, євреї, гої, дівчата з кордебалету, проституція і релігія, старі гроші, нові гроші, клуби джентльменів, Бек-Бей[56], Ньюпорт[57], Вашинґтон-сквер, Генрі Адамс, Генрі Джеймс, Іван Хреститель, Данте, Езра Павнд, Достоєвський, Мерилін Монро і Джо Ді Маджіо[58], Ґертруда Стайн і Еліс[59], Фройд і Ференці[60]. Щодо Ференці він завжди повторював одну й ту ж заувагу: ніщо не може бути далі від інстинкту, ніж раціональність, і тому, за словами Ференці, раціональність є верхом безумства. Підтвердженням цього є те, що Ньютон урешті збожеволів. Дійшовши до цього, Гумбольдт зазвичай говорив про Антонена Арто[61], драматурга, який запросив найвидатніших інтелектуалів Парижа на лекцію. Коли вони зібралися, лекції не відбулося. Арто піднявся на сцену й закричав на них, як дикий звір.
36
Джозеф Реймонд Мак-Карті (1908–1957) — американський сенатор-республіканець, організатор Комісії з розслідування антиамериканської діяльності. Від прізвища цього сенатора походить термін «маккартизм» — необґрунтовані обвинувачення політичних опонентів у нелояльності, шпигунстві, зраді тощо.
37
Вільям Езра Дженнер (1908–1985) — американський сенатор-республіканець, підтримував політику Мак-Карті.
38
Джордж Кетлет Маршалл-молодший (1880–1959) — американський військовий та політичний діяч, генерал армії США, у роки Другої світової війни начальник генерального штабу армії США, пізніше державний секретар (1947–1949) і міністр оборони США (1950–1951), лауреат Нобелівської премії миру 1953 року.
39
Зейн Ґрей (1872–1939) — американський письменник, автор пригодницьких романів та оповідань, один із засновників жанру вестерн.
40
«Новий курс» — комплекс реформ президента США Франкліна Рузвельта для подолання Великої депресії у період між 1933-м та 1940 роками.
41
Бронсон Каттінґ (1888–1935) — сенатор від штату Нью-Мексико, видавець, військовий аташе.
42
Джон Едґар Гувер (1895–1972) — один із найвпливовіших державних діячів США, з 1924-го до самої своєї смерті у 1972 році очолював Федеральне бюро розслідувань.
44
Луцій Елій Сеян (20 рік до н. е. — 31 рік н. е.) — політичний діяч ранньої Римської імперії, префект Преторія за імператора Тиберія.
46
Джон Вілер-Беннет (1902–1975) — англійський історик, спеціалізувався на дослідженні німецької армії.
47
Честер Вілмот (1911–1954) — австралійський воєнний кореспондент, який робив репортажі для «Бі-Бі-Сі» та Австралійської радіомовної компанії під час Другої світової війни.
49
Волтер Вінчел (1897–1972) — американський журналіст, одним із перших виступив із критикою Гітлера.
52
Волтер Велслі «Ред» Сміт (1905–1982) — американський спортивний журналіст, лауреат Пулітцерівської премії 1976 року.
53
Ервін Роммель (1891–1944) — німецький воєначальник часів Третього Райху, генерал-фельдмаршал Вермахту.
54
Жа Жа Ґабор (нар. 1917 року) — американська актриса й світська дама угорського походження.
55
Джордж Галас (1895–1983) — вважається одним із піонерів американського футболу, засновник і власник команди «Чикаґо Беарз».
57
Ньюпорт — курортне місто у штаті Род-Айленд. За часів правління Айзенгавера і Кеннеді був однією з літніх резиденцій президента США.
58
Джо Ді Маджіо (1914–1999) — видатний американський бейсболіст, другий чоловік Мерилін Монро.
59
Йдеться про Еліс Токлас (1877–1967) — американська письменниця, партнерка Ґертруди Стайн.
60
Шандор Ференці (1873–1933) — угорський психоаналітик, послідовник Фройда, засновник Угорського психоаналітичного товариства.
61
Антонен Арто (1896–1948) — французький письменник, драматург, есеїст, реформатор театру, актор, поет.