Відпроваджуючи мене на поїзд, Гумбольдт зауважив:
— Я ж казав тобі, що ця співбесіда — лише формальність. Ми зі Сьюелом знайомі багато років і писали один про одного. Але між нами немає жодної заздрості. Мені лише цікаво, навіщо Дамаску знати про Генрі Джеймса. Що ж, Чарлі, на нас чекає весела пора. І якщо мені доведеться їхати до Вашингтона, я знаю, що можу спокійно залишити на тебе тутешні справи.
— Дамаск! — сказав я. — Поміж тих арабів він буде шейхом Апатії.
Блідий Гумбольдт розкрив рота і крізь його дрібні зуби прорвався ледь чутний сміх.
У той час я був початківцем, статистом, і Сьюел до мене так і поставився. Гадаю, він побачив перед собою м’якотілого молодика, досить вродливого, але млявого, з великими сонними очима, дещо тілистого і з виразним небажанням (яке читалося в погляді) перейматися справами інших людей. Те, що він не зумів як слід мене оцінити, зачепило за живе. Але такі прикрощі завжди додавали енергії. І те, що я згодом здобув стільки визначних заслуг, сталося тому, що зробив належні висновки із такого нехтування. Я мстився за себе, досягаючи успіху. Тому багато чим завдячував Сьюелу, і з мого боку було невдячністю — купу років потому, коли прочитав у чиказькій газеті, що він помер, — сказати, потягуючи віскі: «Деяким людям смерть іде на користь». Пригадав тоді й уїдливий дотеп, що я поділився ним із Гумбольдтом, коли ми йшли на поїзд до Принстона. Люди помирають, і ті прикрі речі, що я про них говорив, повертаються, щоби причепитися до мене. Що я там казав про апатію? Павло з Тарсу[63] пробудився дорогою до Дамаска, але Сьюел із Принстона забувся би на ній іще міцнішим сном. Такий от сенс вклав я тоді в свої лихі слова. Визнаю, що тепер жалкую про них. Щодо цієї співбесіди я ще мушу додати, що не треба було дозволяти Деммі вмовити мене вбрати темно-сірий костюм із пристібним комірцем, трикотажну бордову краватку й бордові туфлі з кордовської шкіри — наче я чистісінький принстонець.
Хай там як, а невдовзі по тому, як я прочитав некролог Сьюела в «Чикаґо Дейлі Ньюс», опершись на кухонну стійку зі склянкою віскі й канапкою з маринованим оселедцем о четвертій годині дня, Гумбольдт, якого вже не було на світі п’ять чи шість років, знову повернувся в моє життя. Він зайшов із лівого флангу. Не скажу достеменно, коли це було. Тоді я саме почав легковажити часом — симптом того, що мене дедалі більше поглинали важливіші питання.
А тепер сьогодення. Інший бік життя — цілком сучасний.
Це сталося в Чикаґо, до того ж не так давно. Якогось грудневого ранку я вийшов з дому на зустріч із Мурром, своїм радником з питань фінансової звітності. На вулиці виявив, що на мій «мерседес-бенц» уночі вчинили напад. Не хочу сказати, що його вдарив і подряпав якийсь необачний чи п’яний водій, який утік, не залишивши під «двірником» записки. Зовсім ні. Мою машину розтрощили цілковито, як я припускаю — бейсбольними битками. Цю елітну машину — нехай не нову, але три роки тому вона коштувала вісімнадцять тисяч доларів — розтовкли з незбагненною люттю. Незбагненною навіть в естетичному сенсі, бо ці «мерседеси-купе» — прекрасні, особливо сріблясто-сірі. Мій дорогий приятель Джордж Свібел якось навіть захоплено, хоч із домішкою гіркоти, зауважив: «Убивати євреїв і виготовляти машини — це те, на чому німці й справді розуміються».
Напад на машину був для мене болючим ще й у соціологічному сенсі, бо завжди був упевнений, що хулігани теж поважають красиві автомобілі. Нещодавно в лагуні Вашинґтон-парку втопили машину. В багажнику знайшли чоловіка, який намагався вибратися звідти за допомогою інструментів для заміни коліс. Вочевидь, він став жертвою грабіжників, які вирішили його втопити, щоб позбутися свідка. Пам’ятаю, що я подумав тоді: «Це було всього лише “шевроле”. Вони б ніколи не зробили такого з “мерседесом 280-SL”». Я сказав своїй подрузі Ренаті, що мене можуть зарізати чи затоптати на залізничній платформі, але моїй машині ніколи не завдадуть шкоди.
Тому того ранку я, як психолог-урбаніст, зазнав поразки. Визнав, що це була ніяка не психологія, а хизування чи, можливо, захисна магія. Я знав: у великому американському місті треба мати міцні паски безпеки і критичну масу байдужості. Теорії теж дуже корисні для творення такого захисту. Хай там як, а треба відгородитися від хвилювань. І от тепер я провалився в ідіотське пекло. Мою елегантну машину, мою блискучу срібну супницю на колесах, що я її взагалі не збирався купувати, — людина з таким хитким становищем, як у мене, навряд чи може водити такий скарб — було розтрощено. Цілковито! Делікатний дах із його розсувною панеллю, крила, капот, багажник, дверцята, замки, фари, навіть вишукана емблема на решітці радіатора — все було розбито чи розплющено. Ударостійкі вікна вціліли, але були геть запльовані. Вітрове скло вкрите білими квітами розколів. Воно зазнало чогось на кшталт внутрішнього кристаловиливу. Нажаханий, я мало не розплакався, і вже відчув, що непритомнію.
63
Павло з Тарсу — юдей родом із Тарсу, син фарисея, був ревним гонителем ранніх християн, але під час подорожі до Дамаска (з метою переслідування християн) він мав дивовижне осяяння, після чого став апостолом християнства.