Хтось учинив з моєю машиною те, що роблять, як я чув, щурі, коли тисячами пробігають товарними складами, розриваючи мішки з борошном — просто так. Я відчув, що моє серце теж розривається. Ця машина була з тих часів, коли мій прибуток перевищував сто тисяч доларів. Такий прибуток не міг не привернути уваги податкового управління, яке тепер щороку перевіряло всі мої доходи. Того ранку я зібрався зустрітися з Вільямом Мурром, елегантним, чудовим, красномовним експертом, сертифікованим спеціалістом із фінансової звітності, який захищав мене у двох справах, що їх порушив федеральний уряд. Хоча мій прибуток опустився тепер до найнижчого за багато років рівня, вони й досі від мене не відчепилися.
Насправді я купив цей «мерседес 280-SL» завдяки своїй подрузі Ренаті. Побачивши «додж-компакт», на якому я їздив, коли ми познайомились, вона сказала:
— Хіба це машина для знаменитості? Тут якась помилка.
Я намагався пояснити, що занадто чутливий до впливу речей і людей, щоби водити автомобіль за вісімнадцять тисяч доларів. Доводиться відповідати такій грандіозній машині, тому за її кермом перестаєш бути собою. Але Рената й слухати не хотіла. Сказала, що я не вмію витрачати грошей, занедбую себе й відкидаю ті можливості, які дав мені успіх, тому що боюся його. Рената — дизайнер інтер’єру, тому для неї природний розкішний стиль. Раптом мені сяйнула ідея. І мене охопив настрій, який я називаю настроєм «Антонія і Клеопатри». «Хай із Тибром сплине Рим…»[64] Хай знає світ, що така прекрасна пара може кататися по Чикаґо на сріблястому «мерседесі», двигун якого цокотить, наче хитромудра іграшкова стонога, і витонченіший за швейцарський годинник «Аккутрон» — ні, «Одемар Піґе» з крильцями перуанського метелика, оздобленими самоцвітами! Інакше кажучи, дозволив машині стати продовженням власного «я» (його нерозважливого й марнославного боку), тож напад на неї був нападом на мене. Він збурив цілу зливу жахливих почуттів.
Як могло таке статися на вулиці? Шум, певно, був гучніший за звук клепального молотка. Звісно, тактика партизанської війни у кам’яних джунглях застосовується в усіх великих містах світу. Бомби вибухають у Мілані й Лондоні. Та все ж я мешкаю у відносно спокійному районі Чикаґо. Припаркувався за рогом своєї висотки, у вузькій бічній вуличці. Але хіба консьєрж не почув би такого гуркоту посеред ночі? Ні, люди зазвичай ховаються під ковдру, коли коїться щось лихе. Почувши пістолетні постріли, вони кажуть одне одному: «Щось вибухнуло». Що ж до нічного сторожа, то він замикає двері о першій і миє підлогу. Він перевдягається у своїй комірчині в сірий джинсовий костюм, просяклий потом. Якщо ввійти до вестибюля пізно вночі, відчувається запах прального порошку в поєднанні з мускусним запахом його джинсу (наче гнилі груші). Ні, бандити, які розбили мою машину, не мали проблем із консьєржем. Як і з поліцією. Щойно проїхало патрульне авто, зловмисники, знаючи, що воно повернеться лише за чверть години, вискочили з укриття і накинулися на мою автівку з битками, палицями чи молотками.
Я дуже добре знав, хто це влаштував. Мене попереджали знов і знов. Пізно вночі мене часто будив телефонний дзвінок. Поволі прочунюючись, я брав слухавку й, навіть не встигши піднести її до вуха, вже чув вереск по той бік дроту:
— Сітрине! Гей, ти! Сітрине!
— Так? Так, це Сітрин. Слухаю.
— Ти, скурвий сину. Заплати мені. Поглянь, що ти зі мною робиш?
— Роблю з вами?
— Зі мною! Ти, матері твоїй, добре почув. Той чек, виплату за яким ти зупинив, був для мене. Схаменися, Сітрине. Понови цей вошивий чек. Не змушуй мене щось робити.
— Послухайте, я міцно спав…
— Я не сплю, то чому ти маєш спати?
— Я намагаюся прокинутися, пане…
— Жодних імен! Єдине, про що ми маємо говорити — це відкликаний чек. Жодних імен! Чотириста п’ятдесят баксів. Це наша єдина тема.
Ці ґанґстерські нічні погрози, звернені до мене — до мене! з усіх людей! до своєрідної душі, майже сміховинно невинної (на мою думку) — тільки розсмішили мене. Люди часто критикують мою манеру сміятися. Доброзичливих вона дивує, а інших може й образити.