У двадцятих роках чиказькі дітлахи під час березневої відлиги полювали на скарби. Вздовж краю хідників утворювалися кучугури брудного снігу. Коли вони танули, і вода, виблискуючи на сонці, струмочками стікала в рівчаки, можна було вполювати розкішну здобич — кришечки від пляшок, коліщатка від різних пристроїв, монети з викарбуваними на них головами індіанців. А минулої весни я, вже майже літній чоловік, виявив, що зійшов із хідника і йду вздовж рівчака, вдивляючись у нього.
Навіщо? Що це я робив? Сподівався знайти десятицентову монетку чи срібних півдолара? І що далі? Не знаю, яким чином дитяча душа повернулась у мене, але вона таки повернулась. Усе тануло. Лід. Розважливість. Зрілість. Що би Гумбольдт сказав на це?
Коли до мене доходили чутки про його нищівні висловлювання на мою адресу, я часто ловив себе на думці, що погоджуюся з ним.
— Сітрину дали Пулітцерівську премію за його книжку про Вільсона і Тьюмелті[4]. А я вам скажу, що Пулітцер — це для жовторотих курчат. Це не премія, а просто дешева фальшивка, розтиражована газетами, до того ж її присуджують пройдисвіти й неуки. Ти стаєш ходячою рекламою Пулітцера, тому навіть, коли ти ґиґнеш, першими словами в некролозі будуть: «Лауреат Пулітцерівської премії відійшов у вічність».
Я подумав, що в цьому справді щось є.
— А Чарлі двічі одержав Пулітцера. Спершу вийшла ця солоденька п’єса, що принесла йому успіх на Бродвеї та права на екранізацію. Він одержав свій відсоток від касових зборів! Я не скажу, що він справді вдавався до плагіату, але таки вкрав щось у мене — мою особистість. Він наділив нею свого героя.
Навіть тут, хоч як дико це звучало, він, можливо, мав рацію.
Він був блискучий мовець, розпалившись, міг невтомно провадити монологи; чудовий імпровізатор та майстер наклепів. Дістати прочухана від Гумбольдта насправді було чимось на кшталт привілею. Це було, наче стати прототипом двоносого портрета Пікассо чи випатраної курки Сутіна. Його завжди надихала тема грошей. Він обожнював говорити про багатіїв. Вихований на нью-йоркських бульварних газетках, часто згадував гучні скандали минулих років: Пічиз і Татусь Браунінг, Гаррі Соу й Евелін Несбіт, говорив також про епоху джазу, Скотта Фіцджеральда, про найбагатших людей Америки. Спадкоємиць, змальованих у романах Генрі Джеймса, він зневажав. Були часи, коли він сам снував сміховинні плани збагачення. Але його справжнє багатство було літературним. Він прочитав тисячі книжок. Казав, що історія — це нічне жахіття, в якому він намагається знайти для себе відпочинок. Безсоння зробило його освіченішим. У досвітні години читав товсті томища — Маркса й Зомбарта, Тойнбі, Ростовцева, Фройда. Говорячи про багатство, він завжди порівнював римську розкіш зі статками американських протестантів. Зазвичай добирався до євреїв — Джойсових євреїв у шовкових циліндрах на сходах біржі. І завершував позолоченим черепом чи то пак посмертною маскою Агамемнона, що її розкопав Шліман. Гумбольдт і справді вмів говорити.
Його батько, угорський іммігрант єврейського походження, з кіннотою генерала Першинґа прибув до Чиуауа, переслідуючи Панчо Вілью[5] в Мексиці, що славилася повіями та кіньми (можна сказати, він був протилежністю мого батька — маленького законослухняного чоловіка, який тримався осторонь від таких речей). Його старий занурився в американське життя з головою. Гумбольдт говорив про чоботи, мисливські ріжки й бівуаки. Пізніше прийшла черга «лімузинів», розкішних готелів, палаців у Флориді. Його батько в роки буму мешкав у Чикаґо. Займався нерухомістю і тримав апартаменти в готелі «Еджвотер Біч». Улітку він посилав по сина. Тому Гумбольдт теж знав Чикаґо. У дні Гека Вільсона та Вуді Інґліша[6] Флейшери мали власну ложу на стадіоні «Ріґлі». Вони приїжджали на гру на розкішному автомобілі «Пірс-Ерроу» або «Іспано-Суїза» (Гумбольдт просто обожнював машини). Тоді у Чикаґо мешкав чудовий Джон Гельд-молодший[7]. Ну й, звісно, у цьому місті було повно кралечок із мереживними поясами з підвісками, а ще — віскі, ґанґстерів і банків із понурими колонами на Ла Саль-стріт, що в їхніх сталевих сейфах зберігалися гроші залізничних магнатів, а також торговців свининою та збіжжям. Про це Чикаґо я, приїхавши з Епплтона, не мав жодної гадки. Разом із дітлахами польських іммігрантів я грався в гилку під мостами надземної залізниці, тимчасом як Гумбольд ласував шоколадним тортом із кокосово-зефірним кремом у Генрічі[8]. Я ніколи не бачив Генрічі зсередини.
7
Джон Гельд-молодший (1889–1958) — американський мультиплікатор, гравер та журнальний ілюстратор.