— Той, про який мене розпитувала Люсі Кантабіле? Її чоловік теж телефонував мені в Белград і надокучав загадковими запитаннями.
— …щоб розважитися, поки Гумбольдт планував посісти кафедру поезії.
— Ти сказав мені, що то були суцільні нісенітниці, і я більше про це не думала.
— Він пропав на двадцять років чи десь так, а потім хтось додумався вкрасти наш оригінальний сценарій і поставив за ним фільм «Кальдофреддо».
— Ні! То ось звідки походить «Кальдофреддо». Він ваш із Гумбольдтом?
— Ти його бачила?
— Ясна річ. Шедевр Отвея створили ви? Це неймовірно.
— Так, справді, я щойно повернувся із зустрічі в Парижі, де довів продюсерам наше авторство.
— Вони заплатять тобі? Вони повинні. Ти ж маєш справжній доказ, правда?
— Я вмираю, коли подумаю про судовий позов. Ще десять років по судах. На самі лише гонорари моїм адвокатам пішло б чотириста чи п’ятсот тисяч доларів. Але для мене, чоловіка, який наближається до шістдесяти і прямує до сімдесяти, не залишиться жодного гроша. Я заберу своїх сорок чи п’ятдесят тисяч уже.
— Це буде лише заява про компенсацію незначної шкоди? — обурилася Кетлін.
— Проте я вважатиму себе досить щасливою людиною, що її інтелектуальна діяльність субсидуватиметься протягом декількох років. Я, звісно ж, розділю ці гроші з дядечком Вальдемаром. Кетлін, коли я почув про заповіт Гумбольдта, я подумав, що це просто ще якесь його зворушливе блазнювання, яке триває й після його смерті. Але правові заходи, до яких він вдався, були цілком розумні, і він не помилявся, чорт його забирай, щодо цінності своїх паперів. Він завше мав шалену надію несподівано розбагатіти. І що ти думаєш? Так і вийшло. От тільки світ знайшов застосування не його серйозній праці, а цим фіґлям.
— Які також і твої, — сказала Кетлін. Коли вона тихо всміхалася, на її шкірі проступало багато зморщечок. Мені було прикро бачити ці сліди старіння у жінки, красу якої я так добре пам’ятав. Але з цим можна жити, якщо виробити правильний погляд. Зрештою, всі ці зморшки були наслідком багатьох-багатьох років добродушності. Вони були відлунням чогось доброго. Я починав розуміти, як можна примиритися з такими змінами. — Але якщо говорити серйозно, то що, на твою думку, мав би зробити Гумбольдт?
— Звідки мені знати, Кетлін? Він робив те, що міг, він жив і помер достойніше за більшість. Божевілля стало наслідком жарту, на який Гумбольдт намагався обернути своє велике розчарування. Він так глибоко розчарувався. Єдине, що потрібно людині такого типу — це можливість вилити своє серце в якійсь шляхетній праці. Люди, такі як Гумбодьдт, виражають сенс життя, проголошують думки своєї епохи, або ж знаходять значення чи відкривають істини буття, використовуючи ті можливості, що пропонує їхній час. Коли ці можливості великі, тоді між тими, хто виконує одну і ту ж справу, панує любов і дружба. Як це можна побачити у Гайдновій хвалі Моцарта. Коли ж можливості менші, це породжує ворожість, гнів, безумство. Я був прив’язаний до Гумбольдта майже сорок років. Це був екстатичний зв’язок. Сподівання долучитися до поезії — радість від того, що знаєш людину, яка творить поезію. Розумієш? В Америці криється найдивовижніша нечувана поезія, проте жоден із традиційних, знаних культурі, методів навіть не береться її відкривати. Але тепер це стосується всього світу. Агонія занадто глибока, безлад занадто великий для мистецьких починань, що здійснюються у старий спосіб. Тепер мені стає зрозуміло, що хотів сказати Толстой, закликаючи людство припинити облудну й непотрібну комедію історії і почати просто жити. Для мене це дедалі більше прояснялося у Гумбольдтовому великому розчаруванні та безумстві. Він пройшов усі небезпечні етапи цього усталеного маршруту. Але вистава мала завершитися. Вона — тепер це цілком очевидно — не могла тривати далі. І ось ми мусимо нишком прислухатися до звуку правди, яку вкладає в нас Господь.
— І це те, що ти називаєш інтелектуальними заняттями… які субсидуватимуть гроші за «Кальдофреддо». Розумію, — сказала Кетлін.
— Згідно з поширеним припущенням, найзвичайніші життєві явища можуть бути лише абсурдом. Віру називали абсурдом. Але тепер віра, можливо, зрушить гори цієї розсудливої абсурдності.
— Я збиралася запропонувати тобі покинути Мадрид і приїхати до Альмерії.
— Розумію. Ти переживаєш за мене. Маю кепський вигляд.
— Не зовсім. Але видно, що ти занадто перевтомився. Тепер на Середземномор’ї буде хороша погода.