— Середземне море, так. Як хотів би я мати місяць блаженного спокою. Але в моєму розпорядженні небагато грошей.
— Ти банкрут? Я гадала, у тебе великі статки.
— Їх у мене відібрали.
— Тоді я помилилася, не приславши тобі півтори тисячі доларів. Подумала, що для тебе це дрібничка.
— Ще кілька місяців тому це була дрібничка. А ти зможеш знайти для мене якесь заняття в Альмерії?
— Ти цього не захочеш.
— Я не знаю, чого «цього».
— Зніматися у стрічці «Спогади кавалера». За Дефо. Там буде облога і таке інше.
— І я носитиму костюм?
— Це не для тебе, Чарлі.
— Чому ні? Послухай, Кетлін. Якщо я можу щось сказати хорошою англійською…
— Будь моїм гостем.
— Щоб загладити провину чи виправити помилки п’ятьох десятиліть, я готовий спробувати будь-що. Я не надто надаюся до того, щоби зніматися в кіно. Ти й уявити собі не можеш, з яким задоволенням я буду статистом у цьому історичному фільмі. Я зможу носити чоботи і панталони? Шолом або капелюх із пір’ям? Це буде для мене надзвичайно приємно.
— Але чи не відволікатиме це тебе, інтелектуально? Ти маєш що робити.
— Якщо речі, що я їх маю робити, не можуть вивести мене з абсурду, на них немає жодної надії. Ти ж знаєш, мій розум усе одно не має спокою. Я переживаю за своїх донечок і жахливо непокоюся за Такстера. Його викрали аргентинські терористи.
— Я цікавилася ним, — сказала Кетлін. — Читала про це в «Геральд Триб’юн». Чи це той самий Такстер, якого я зустріла у «Плазі»? На ньому був величезний капелюх, і він попросив мене підійти пізніше. Твоє ім’я згадувалося у тій статті. Він звертався до тебе по допомогу.
— Я шкодую через це. Бідолашний Такстер. Якщо ті сценарії справді принесуть гроші, можливо, мені доведеться заплатити за нього викуп. Я не надто цим переймаюся. Мій роман із багатством закінчився. Те, що я збираюся тепер робити, не може дати великих прибутків…
— Знаєш, Чарльзе, Гумбольдт колись казав дивовижні речі. І ти нагадуєш мені про це. Тиґлер був дуже потішний. Це була активна, завзята людина. Ми завжди ходили то на полювання, то на рибалку — завжди щось робили. Але він не надто надавався до розмов, і ніхто не розмовляв отак зі мною вже довгий-довгий час, і я вже розучилася слухати. Я люблю, коли ти просторікуєш. Хоча й не зовсім тебе розумію.
— Я не дивуюся, Кетлін. Це моя провина. Я надто часто говорю сам до себе. Але люди занадто поглинуті цією облудною і непотрібною комедією історії — подіями, фактами, політикою. Загальна криза досить відчутна. Почитай газети — вся ця злочинність і бруд, убивства, розбещеність, жахіття. Ми не можемо цього уникнути — ми називаємо це людською особливістю, людським виміром.
— А хіба є якийсь іще.
— Є інший вимір. Я знаю, що Волт Вітмен порівнював нас із тваринами, і це порівняння було не нашу користь. Тварини не скиглять через своє становище. Я його розумію. Колись частенько спостерігав за горобцями. Завжди їх обожнював. Та й досі ними захоплююсь. Години поспіль спостерігав у парку, як вони підстрибують, скачуть довкола і купаються в пилюці. Але я знаю, що в них менше розуму, ніж у мавп. Орангутанги дуже милі. Орангутанг, який жив би в мене вдома, зробив би мене дуже щасливим. Проте я знаю, що він розумів би менше за Гумбольдта. Питання ось у чім: чому маємо вважати, що ми вінець творіння? Відповідь у тому, я гадаю, що всередині великої ієрархії ми посідаємо таке становище, яке виходить далеко за межі нас самих. Панівні теорії це відкидають. Ми відчуваємо, що задихаємося, і не знаємо чому. Існування душі, згідно з наявними теоріями, недоведене, але люди, попри це, й надалі поводяться так, ніби вони мають душу. Поводяться, наче прибули з якогось іншого місця, іншого життя, і мають такі спонуки й бажання, яких ніщо в цьому світі, жодна з панівних теорій, не може пояснити. Згідно з наявними теоріями доля людства — видовищна, оригінальна, захоплива. Коли вона не стає нудною. Примара нудьги переслідує цю видовищну концепцію історії.
Кетлін знову сказала, що в подружньому житті з ковбоєм Тиґлером їй бракувало таких розмов. Вона дуже сподівається, що я приїду в Альмерію і зніматимусь у ролі алебардиста.
— Це таке приємне місто, — сказала вона.
— Я майже готовий вибратися з пансіону. Люди там дихають мені в спину. Але я краще зостануся в Мадриді, щоб мати змогу стежити за всім — Такстером, Парижем. Можливо, мені навіть доведеться повернутися невдовзі до Франції. Тепер у мене там два адвокати, а це подвійний клопіт.
— Ти не надто довіряєш юристам.
— Що ж, Абрагам Лінкольн був юрист, і я завжди його шанував. Але тепер він лише ім’я, що стоїть на номерних знаках штату Іллінойс.