Проте їхати в Париж не довелося. Від Стюарта, видавця, прийшов лист.
Він писав: «Я бачу, що певний час ви не стежили за газетами. Це правда, що П’єра Такстера викрали в Аргентині. Як і чому це сталося, і чи він і досі перебуває в руках викрадачів, я не можу сказати. Але зізнаюся вам, як його давньому приятелю, що все це мене бентежить і часом я сумніваюся, чи це й справді всерйоз. Зауважте, мені не хочеться припускати, що це сфабриковане викрадення. Я готовий повірити, що люди, які схопили Такстера, були впевнені, що він важлива особа. Немає тут також і жодної ознаки заздалегідь спланованого викрадення, як могло бути з панною Герст і симбіонійцями. Проте я вкладаю у конверт статтю зі сторінки публіцистики “Нью-Йорк Таймс”, написану нашим другом Такстером. Її буцімто вислано з таємного місця чи підземелля, де його тримають. Як же йому вдалося, запитую я вас, написати й вислати у “Таймс” цей невеличкий есей про своє викрадення? Можливо, ви зауважите, як зауважив і я, що він навіть закликає зібрати йому викуп. Мені казали, що співчутливі читачі вже надіслали чеки в посольство США в Аргентині, щоби він міг повернутися до своїх дев’ятьох дітей. Він не лише не зазнав жодних ушкоджень, а й навіть прославився, і, якщо я не помиляюся, цей досвід витончив його літературний стиль. Це безцінна реклама. Ваш здогад про те, що він, мабуть, напав на золоту жилу, ймовірно, правильний. Якщо його голова вціліє, він стане багатий і знаменитий».
Такстер писав, зокрема, таке: «Троє чоловіків приставили до моєї голови пістолети, коли я виходив із ресторану на людній вулиці Буенос-Айреса. У цих трьох дулах я побачив марність усіх інтелектуальних стратегій уникнення насилля, що я їх будь-коли розробляв. До цього моменту я ніколи не усвідомлював, як часто сучасна людина уявляє собі таку критичну ситуацію. Моя голова, яку от-от мали рознести, гарячково продумувала схеми порятунку. Опинившись у машині, що на нас чекала, подумав, що мені кінець. Але я не зазнав фізичних знущань. Незабаром стало зрозуміло, що я в руках досвідчених людей із прогресивним політичним мисленням і цілком відданих принципам свободи і справедливості у їхньому розумінні. Мої викрадачі вважають, що мають привернути увагу до своєї справи, надати їй громадського розголосу в цивілізованому світі, й переконавшись, що я досить відомий есеїст і журналіст, обрали для цього мене». (Навіть зараз він себе вихваляв). «Як партизани і терористи вони хотіли заявити, що не безсердечні й безвідповідальні фанатики, а носії власної шляхетної традиції. Вони посилаються на Леніна і Троцького як засновників і будівничих, які відкрили, що сила — їхнє незамінне знаряддя. Вони знають класику цієї традиції, від Росії дев’ятнадцятого століття до Франції двадцятого. Мене вивели з підземелля, щоб я міг відвідати семінари про Сореля і Жана-Поля Сартра. Ці люди є по-своєму високо-принципові й серйозні. Ба більше, вони мають ту якість, до якої Ґарсія Лорка застосовував термін duende — внутрішню силу, що запалює кров, мов порох, духовну міць, яка не пропонує, а наказує».
Я зустрівся з Кетлін у кафе й показав їй вирізки. Там було ще далі у такому ж дусі.
— Такстер має жахливу слабкість до гучних заяв, — сказав я. — Мабуть, я радше попросив би приставити мені до потилиці три пістолети, ніж сидів би на тих семінарах.
— Не будь до нього занадто суворий. Чоловік рятує своє життя, — відповіла вона. — Це й справді захоплива історія. А де він згадує про викуп?
— Ось… «сума в п’ятдесят тисяч доларів, що я, скориставшись цією нагодою, прошу моїх друзів і родичів внести за мене. У надії побачити моїх маленьких діточок…» — і все таке. «Таймс» годує своїх читачів усілякими сенсаціями. Сторінку публіцистики читає дуже розбещена публіка.
— Я не думаю, що терористи змусили б його написати звернення до світової громадськості, а потім застрелили, — сказала вона.
— Що ж, це було б не зовсім логічно. Але хто знає, що зроблять ці типи. Проте мені трохи полегшало. Гадаю, з ним усе буде гаразд.
Кетлін докладно мене розпитувала, цікавлячись, що я робитиму, якщо Такстер вибереться з халепи й коли моє життя стане спокійніше і впорядкованіше. Я відповів, що, можливо, зупинюся на місяць у Дорнаху, поблизу Базеля, у швейцарському центрі Штайнера, Ґетеанумі[307]. Мабуть, міг винайняти там будинок, куди Мері та Ліш могли би приїхати до мене на літо.
— Ти, певно, отримаєш чималеньку суму від продюсерів «Кальдофреддо», — сказала вона. — І, схоже, Такстер таки виплутається з халепи, якщо він справді у неї втрапив. З усього, що ти знаєш, його не тримають під замком.