Зовсім недавно, минулої весни, я зловив себе на тому, що думаю про нього з дивного приводу. Разом із Ренатою їхав у французькому поїзді. Це була подорож, що я її, як і більшості мандрівок, ані не потребував, ані бажав. Рената, вказуючи на краєвид за вікном, мовила: «Поглянь, яка краса!». Я визирнув назовні; вона правду казала. Краєвид був Прекрасний. Але я бачив Прекрасне не раз, тому заплющив очі. Я відкидав грубо розфарбованих ідолів Видимого. Ідолів, що їх мене, як і всіх інших, учили бачити. Я втомився від їхньої тиранії. І навіть подумав: «Розмальована завіса вже не та, що колись. Проклята завіса зношується, як рушник загального користування у мексиканській вбиральні». Я думав про силу колективних абстракцій і таке інше. Ми дужче, ніж будь-коли, потребуємо променистої ясності безмежної любові, та дедалі більше порожніх ідолів її заступають. Світ категорій, позбавлених духовності, чекає на відродження життя.
Гумбольдт мав стати знаряддям цього відродження. Ця місія чи покликання читалися на його обличчі. Надія на нову красу. Обіцянка, таємниця краси.
До речі, у США люди з такими обличчями здаються чужинцями.
Те, що Рената привертала мою увагу до Прекрасного, не було випадковістю. Вона тут мала особистий інтерес, адже сама була красунею.
Хай там як, а Гумбольдтове лице виказувало — він розуміє, що йому належить робити. Але виказувало воно також і те, що він до цього не дійшов. Він теж звертав мою увагу на краєвиди. Наприкінці сорокових вони з Кетлін, щойно побравшись, переїхали з Ґринвіч-Вілледж до села у Нью-Джерсі, і коли я відвідав їх, Гумбольдт був цілковито захоплений думками про землю, дерева, квіти, апельсини, сонце, Рай, Атлантиду, Радаманта. Він говорив про Вільяма Блейка у Фелфамі, про Мільтоновий «Рай», і ганив місто. Мерзенне місто. Щоб розуміти його заплутані промови, треба було знати основні тексти, на які він опирався. Я знав, що це були «Тімей» Платона, написане Прустом про Комбре, Верґілієм про сільське господарство, Марвелом про сади, карибська поезія Воллеса Стівенса тощо. Однією з причин, що ми зійшлися з Гумбольдтом так близько, було моє бажання пройти повний курс.
Отже, Гумбольдт і Кетлін мешкали у заміському будинку. Гумбольдт кілька разів на тиждень їздив до міста у справах — справах поета. Він був на вершині слави, але не на вершині своїх можливостей. Мав чотири синекури, що я про них знав. Але їх могло бути й більше. Вважаючи за нормальне жити на п’ятнадцять доларів на тиждень, я не мав можливості оцінити його потреб і його прибутку. Був потайний, але натякав на великі суми. А тепер домігся, щоб його призначили заміщати протягом року професора Мартіна Сьюела у Принстоні. Сьюел як стипендіат фонду Фулбрайта їхав до Дамаска читати лекції про Генрі Джеймса. Його приятель Гумбольдт мав його заступати. Потрібен був іще один викладач, і Гумбольдт порекомендував мене. Скориставшись із повоєнного культурного буму, я написав для «Нью Репаблік» і «Нью-Йорк Таймс» рецензії на безліч книжок.
Гумбольдт сказав:
— Сьюел читав твої опуси. Він вважає тебе досить тямущим. Зі своїми темними невинними очима і приємними провінційними манерами ти видаєшся милим і скромним. Старий хоче на тебе поглянути.
— Поглянути на мене? Та він же такий п’яний, що й двох слів не зв’яже.
— Як я сказав, ти видаєшся милим простаком, якщо лише не зачепити твою вразливу вдачу. Не будь такий зарозумілий. Це просто формальність. Справу вже залагоджено.
«Простак» було одним із лайливих слів Гумбольдта. Як знавець психологічної літератури він бачив мої вчинки наскрізь. Мої мрійливість і відірваність від світу ні на мить його не одурили. Він знав мою різкість і честолюбство, агресію і прагнення руйнувати. У своїх промовах він охоплював усе, що лише міг. Тому, коли ми їхали на його старенькому «б’юїку» повз нескінченні поля, Гумбольдт виливав на мене цілі потоки інформації — Наполеонова хвороба, Жюльєн Сорель, jeunes ambitieux[20] Бальзака, створений Марксом портрет Луї Бонапарта[21], всесвітньо-історичні індивіди Геґеля.
Особливо важливий для Гумбольдта був отой всесвітньо-історичний індивід, посередник Духу, таємничий провідник, який покладав на людство завдання зрозуміти його, тощо. Такі теми були досить поширені у Ґринвіч-Вілледжі, але Гумбольдт надавав їхнім обговоренням особливої вигадливості й маніакальної енергії, пристрасті до заплутаності та двозначностей і натяків у дусі «Поминок за Фіннеґаном»[22].
— А в Америку, — сказав Гумбольдт, — цей всесвітньо-історичний індивід прийшов би, ймовірно, з лівого крила. Був би родом із Епплтона, штату Вісконсин, як Гаррі Гудіні[23] або Чарлі Сітрин.
21
Йдеться про твір Карла Маркса «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта», вперше опублікований 1852 року в німецькомовному часописі «Die Revolution», що виходив у Нью-Йорку.
22
«Поминки за Фіннеґаном» — експериментальний роман ірландського письменника Джеймса Джойса, що його вважають одним із найскладніших творів світової літератури. У ньому використано слова зі сімдесятьох мов, а також вирази, вигадані самим Джойсом.