Він пояснив: «Я такий роздратований. У мене є двоє підлеглих, які просто не слухають. Я пояснюю їм усі деталі проекту, перевіряю, чи вони зрозуміли, а вони все одно роблять інакше. У мене немає вибору. Я відчуваю, що мене загнали в глухий кут, і злюся, отож починаю лаяти їх у присутності інших співробітників».
Коли я запитала його, яку відповідальність понесли ці двоє підлеглих за те, що не дотримувалися вказівок, він відповів: «Що ви маєте на увазі під відповідальністю?»
Я пояснила: «Після того як ви переконалися, що вони правильно зрозуміли ваші завдання і поставлені перед ними цілі, як ви пояснюєте їм наслідки того, що вони не діятимуть відповідно до плану або не виконають завдань?»
Він сказав: «Я не розмовляю про наслідки. Вони ж знають, що мусять виконувати вказівки».
Тоді я навела йому приклад: «Гаразд. А що би сталося, якби ви сказали, що наступного разу, коли вони ігноруватимуть вказівки, ви винесете їм догану або зробите офіційне попередження, а якщо ситуація повториться, вони втратять роботу?»
Він похитав головою і сказав: «О, ні. Це доволі серйозно. Мені б тоді довелося залучити людей із відділу управління персоналом. Це справжній клопіт».
Установлення кордонів і відповідальність людей за вчинки — це більша праця, ніж докори і звинувачення. Але це значно ефективніший метод. Звинувачення і докори без відповідальності отруюють стосунки пар, родин, організацій або громад. По-перше, коли ми починаємо когось критикувати і звинувачувати, то переводимо увагу від об’єкта критики на свою власну поведінку. Щойно бос закінчує шпетити і принижувати своїх підлеглих на очах у їхніх колег, усі починають обурюватися його власною поведінкою.
Окрім того, якщо ми не пильнуємо за тим, щоб кожен вчинок мав певні наслідки, люди призвичаюються нехтувати нашими проханнями, навіть якщо вони подібні на погрози чи ультиматуми. Якщо ми просимо дітей не жбурляти одяг на підлогу, а вони знають, що єдиним покаранням за непослух буде кілька хвилин нарікань, їм починає здаватися, що це не так уже й важливо для нас.
Нам важко зрозуміти, що можна водночас співчувати людям, приймати їх такими, які вони є, і вимагати від них відповідальності за їхні вчинки. Однак це можливо і, якщо чесно, найправильніше. Ми можемо дорікнути людині за її поведінку або звільнити когось, «завалити» студента на іспиті або покарати дитину, не лаючи і не принижуючи їх. Головне — оцінювати людей не за їхньою поведінкою, не за тим, якими вони є, а за тим, що вони роблять (я розповім про це більше у наступному розділі). Також важливо розуміти, що нам не уникнути певного дискомфорту, який пліч-о-пліч крокує зі співчуттям і встановленням особистих кордонів. Ми мусимо припинити вмовляти себе, що ненавидимо когось або що людина заслужила на біль, який відчуває, аби нам було легше закликати її до відповідальності. Адже саме тут починаються проблеми. Коли ми переконуємо себе, що нам хтось не подобається, щоб нам легше було його карати, ми розпочинаємо нескінченне жонглювання взаємними звинуваченнями.
Якщо нам не вдається встановити особисті кордони і закликати людей до відповідальності, ми відчуваємо, що нас використали і поставилися до нас погано. Ось чому ми інколи нападаємо на саму людину, а це болить її значно більше, ніж критика поведінки або певних дій. Ми повинні зрозуміти заради самих себе, як небезпечно для наших стосунків і нашого особистого добробуту загрузнути в трясовині сорому і провини, або палати праведним, на нашу думку, гнівом. Неможливо співчувати і водночас обурюватися. Якщо ми збираємося виховати в собі прийняття і співчуття, нам потрібні кордони і відповідальність.
Взаєморозумінням я називаю енергетику, що існує між людьми, коли вони відчувають, що їх бачать, чують і цінують; коли вони можуть давати й отримувати без осуду; коли вони черпають зі стосунків життєву силу.
Ми з Ешлі відчули себе дуже близькими після тієї історії. Я зрозуміла, що мене побачили, почули і поцінували. Хоч як було лячно, але я наважилася звернутися по підтримку і допомогу. І ми обидві відчули себе сильнішими і ціліснішими. За кілька тижнів після розмови Ешлі зізналася: «Мені бракує слів сказати, як я радію, що ти зателефонувала мені тоді. Було корисно дізнатися, що я не єдина людина, яка потрапляє в такі халепи. І я втішена, що можу тобі допомогти і що ти мені довіряєш». Відкритість породжує відкритість у відповідь.
Річ у тім, що ми створені для стосунків з іншими. Це закладено біологічно. Ми потребуємо цього з моменту народження для фізичного, розумового і духовного розвитку. Десятиліття тому ідею, що «ми створені для стосунків з іншими» могли назвати сентиментальною або новомодною. Нині ми знаємо, що потреба в соціальних зв’язках — це не лише здогад чи інтуїтивне відчуття. Це доведений наукою факт. Якщо бути точним, нейронаукою[8].
8
Нейронаука — комплекс наукових дисциплін, які вивчають нервову систему на різних рівнях — від молекулярного до рівня цілого організму. (Прим. перекл.)