Почавши аналізувати ці історії і намагаючись знайти закономірності, я зрозуміла, що їх можна розділити на дві колонки, які задля спрощення я спочатку назвала «Добре» і «Погано». У колонці «Добре» аж рясніло від слів на штиб гідність, відпочинок, гра, довіра, віра, інтуїція, надія, унікальність, кохання, відданість, радість, вдячність і креативність. У колонку «Погано» потрапили такі слова, як перфекціонізм, безпорадність, потреба у визначеності, перевтома, самовпевненість, холоднокровність, догоджання, осуд і самоконтроль.
Закінчивши писати й обміркувавши написане, я охнула. Це було схоже на шок від величезної суми на ціннику. Пригадую, як я буркотіла: «Ні-ні, як таке можливо?»
Незважаючи на те, що я складала ці переліки самостійно, перечитувала їх у сум’ятті. Коли я класифікую інформацію, то цілковито переходжу в дослідницький режим. Я зосереджуюся лише на точній фіксації того, що почула в цих історіях. Я не думаю про те, як сама би щось висловила, а лише про те, що сказали опитані. Я не розмірковую над тим, що би цей досвід означав для мене, а думаю тільки про те, що це означало для людини, яка мені про нього розповідала.
Я сиділа на червоному стільці за кухонним столом і витріщалася на ці два аркуші. Мої очі блукали вгору, вниз, упоперек рядків. Пригадую, як на очах забриніли сльози і я затулила рот рукою, наче людина, якій щойно повідомили погану новину.
І справді, це були погані новини. Я сподівалася виявити, що щиросердні люди подібні до мене і роблять те саме, що роблю я: наполегливо працюю, дотримуюся правил, не опускаю рук, поки не досягну бажаного результату, намагаюся краще пізнати себе, виховую дітей за книжками...
Понад десять років, вивчаючи таку непросту тему, як сором, я щиро вірила, що заслужила підтвердження того, що «живу правильно».
Але того дня я отримала кілька суворих уроків (і відтоді одержую їх щодня):
Знати і розуміти себе життєво важливо, але для того, щоб жити щиросердним життям, потрібно дещо важливіше — вміння любити себе.
Знання важливі, але тільки тоді, коли ми в процесі самопізнання ставимося до себе з добротою і лагідністю. Щиросердність — це не тільки прийняття своєї недосконалості та вразливості, але також пізнання і проголошення власної сили.
Один із уроків того дня став, мабуть, найболючішим і вразив так, що мені перехопило подих: із даних стало зрозуміло, що ми не можемо дати нашим дітям того, чого не маємо самі. Життя, сповнене щирості і відданої любові, — це вагомий доказ наших успіхів у вихованні, яких не досягнути методами, вичитаними із порадників для батьків.
Того похмурого листопадового дня я усвідомила, що в життєвій подорожі варто прислухатися і до голови, і до серця водночас, а я свого серця не слухаю.
Нарешті я підвелася, схопила зі столу маркер, накреслила лінію під колонкою «Погано» і написала під нею «Я». Виявилося, що ця колонка досконало характеризує моє власне життя.
Я схрестила руки на грудях, вмостилася в кріслі й подумала: «Просто чудово. Я живу прямісінько у перерахованому тут лайні».
Близько двадцяти хвилин я безтямно вешталася будинком, намагаючись не бачити очевидного і не робити нічого неочікуваного, але не могла викинути з голови цих слів. Я не могла повернутися назад, отож зробила те, що спало мені на гадку як найкращий вихід: я склала аркуші паперу охайними квадратиками і запхала їх до пластикової коробки, що чудово поміщалася у мене під ліжком поряд із рулоном різдвяного обгорткового паперу. І не відкривала цієї коробки до березня 2008 року.
Я знайшла по-справжньому хорошого психотерапевта і розпочала рік серйозної внутрішньої роботи над собою, яка назавжди змінила моє життя. Ми з Діаною, моїм психотерапевтом, досі регочемо, згадуючи той перший сеанс. Діана, яка проводить психотерапевтичні сеанси своїм колегам по фаху, почала його з обов’язкового запитання: «Отже, що відбувається?» Я витягнула список «Добре» і, не змигнувши оком, сказала: «Мені потрібно якомога більше якостей із цього переліку. Знадобилися б і чіткі поради та інструкції. Жодних занурень у підсвідомість. Жодних пришелепкуватих розмов про дитинство або щось подібне».
Це був довгий рік. У своєму блозі я ніжно називаю його «духовним пробудженням — 2007». Мені такий стан здавався класичним нервовим розладом, але Діана назвала його духовним пробудженням. Гадаю, ми обидві мали рацію. Насправді я починаю сумніватися, що одне можливе без іншого.